"Неоновий демон": смертельна розкіш

Юна світловолоса Джессі (Ель Фаннінг) мріє про кар'єру моделі. Для цього дівчина переїхала в Лос-Анджелес, живе в дешевому мотелі, знайомиться з фотографом для портфоліо онлайн і позує в фотозйомці в калюжах крові. "Не бійся, ангельське личко з безневинними очима - саме те, що їм потрібно", - втішить дівчину візажист Рубі (Дженна Мелоун) на першій же пробній зйомці.

Завоювати увагу строгих модельних скаутів і дизайнерів виявиться не так вже й складно, адже для цієї жадібної індустрії Джессі - ковток свіжого повітря, непорочна краса, що затьмарює гламурну і штучну пишність сучасного фешн-світу. Однак одержимість зовнішньою красою і вірус нарцисизму часом може звести з розуму, і колеги дівчини, стрункі моделі з мисливськими інстинктами (Еббі Лі і Белла Хіткот), ось-ось змінять байдужість на кровожерну заздрість.

Ніколас Віндінг Рьофн, упевнено відчуваючи себе в арт-мейнстрімі, - режисер чиї фестивальні успіхи не перекрили дорогу до масового глядача. Варто зауважити, що таких авторів не так вже й багато, та й більшість з них - режисери швидше 20-го століття ніж 21-го - Джим Джармуш, Педро Альмодовар, Ларс фон Трієр. Втім Рьофна можна назвати гідним послідовником останнього, незважаючи на взаємну неприязнь до Трієра, що почалася з поганого жарту.

Як справжній кіно-автор 21-го століття, Ніколас Віндінг Рьофн створює своє кіно неспішно (з моменту виходу попереднього "Тільки Бог простить" пройшло три роки), зате з виразним почуттям властивого йому стилю, шокуючого недосвідченого глядача. Про насильство у режисера давно склалася своя чітка позиція, а провокація - лише наслідок постійного руху в рамках улюбленого жанру. І після кривавого "Драйву" з втоптаними в підлогу мізками і ультра-жорстокого "Тільки Бог простить" з кривавими потоками в атмосфері нічного Бангкока, Рьофн полірує свій бездоганний стиль в неоновому світлі Лос-Анджелеса.

Головні герої "Неонового демона" - красиві люди з сяючою порожнечею всередині. Можливо саме тому сама картина про жорсткість модельного бізнесу зовсім не здається моралізаторством з боку Рьофна, а скоріше доведеною до крайності притчею про силу привабливої і в той же час відразливої краси. У крижаній глянцевій картинці "Неонового демона" багато абстракцій, світла і пульсуючих ритмів Кліфа Мартінеса. Його Рьофн знову покликав озвучити картину після успішної роботи над "Драйвом" і "Тільки Бог простить".

Певно, саме музика Мартинеса в комбінації з неоновими тонами фільму остаточно вириває "демона" з реальності. І тут слід зауважити, що картина Рьофна зовсім не репрезентує реальний світ, а лише грунтується на відомих для нас образах. На ділі режисер знімає фільм-метафору, де кожна наступна сцена - нова форма божевілля. І кожен з персонажів "Неонового демона" - гротескний образ, на якому Рьофн, як на ляльці, показує страшну ідею культу вічної молодості і зовнішньої розкоші.

Пихатий дизайнер тут з'являється лише для того, щоб озвучити побиту мораль про красу, яка рятує світ; мовчазний фотограф Джек - найкраща з метафор бездушності фешн-індустрії; агресивний менеджер мотелю Хенк - садистський образ дешевизни і збоченості Лос-Анджелеса; простий хлопець з камерою Дін (єдиний носій будь-якої моралі) - жертва практично в кожній своїй сцені - професійної критики, нерозділеного кохання, публічних образ.

На противагу чоловічим пресонажа, чи не вперше жіночі персонажі у Ніколаса Віндінга Рефна правлять балом, а вивчати їх ще цікавіше - від повністю штучної після пластики Джиджи, до справжньої одержимості красою в особі візажиста Рубі. Зокрема її сцени в морзі лякають неприкритою заявою режисера про те, що навіть смерть не здатна перемогти культ краси.

А на вершині піраміди, яку, до речі, візуальний майстер Рьофн регулярно вписує в геометрію картини, височить досконала Джессі, про яку глядач, певно, дізнається найменше, адже всередині у неї сліпуче-неонова порожнеча. Втім, голодний світ моди цим цілком насититься.