Театр, як і будь-який великий художник, повинен відгукуватися на благородні течії сучасного життя. Інакше він стане мертвою установоюВолодимир Немирович-Данченко, театральний критик, режисер, письменник.
Саме цими словами хочеться підкріпити той вектор нової театральної формації, яка рік тому почала свою історію. 21 травня 2016 року в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки , креативне і адміністративне ядро якого: режисер Ілля Мощицький (Санкт-Петербург), хореограф Микола Бойченко (Київ) і композитор Дмитро Саратський (Київ).
Про те, що спонукало креативну групу створити театр "Мізантроп", розповів композитор Дмитро Саратський.
Перше дітище театру − − багато хто називав "незрозумілим авангардом". Але вистава викликала жвавий інтерес у глядача і бурхливо обговорювалася, демонструючи, що публіка вже давно застигла в очікуванні яскравих і нових явищ у мистецтві. Саме тому так важливо те, що створює театр "Мізантроп", заповнюючи собою ще ніким не зайняті ніші.
Творчому колективу, який в своїй постановці "Три сестри" зважився говорити з глядачем актуальною мовою сучасного театру, вдалося довести, що такі експерименти стають життєво необхідними для розвитку української театральної культури. На сьогоднішній день його трупа встигла об'їздити з гастролями 14 міст України та дати три аншлагові вистави у Києві.
Зараз театр готується до нової прем'єри і 6 жовтня представить на глядацький суд дека-dance поему за романом Володимира Набокова.
Можливо, "Мізантроп", назва якого безкомпромісно заявляє про протиставлення себе суспільству, не випадково наважився подарувати сценічне втілення саме цього твору, в якому мова йде не тільки про боротьбу головного героя зі своєю смертю, а й зі світом, де доводиться відстоювати власне я.
У цій виставі режисер знову експериментує з формою і новими засобами виразності, а артисти театру проявляють себе не тільки як актори і танцюристи, але і як музиканти і навіть як циркові артисти. Також театр почав залучати до постановок і медійних персон, наприклад, відомо, що в новому спектаклі візьме участь Дмитро Тодорюк – соліст групи AVIATOR, оперний режисер і актор.
Напередодні прем'єри вистави "Запрошення на страту" своїми спостереженнями та думками про своїх героїв з редакцією поділилися актори
На мій погляд, роль, яку мені потрібно зіграти у спектаклі "Запрошення на страту", найскладніша з усіх, що мені доводилося грати раніше. Це тип людей, який я терпіти не можу! Розпещений, нетактовний представник так званої золотої молоді. Гримуча суміш вседозволеності і особистісних комплексів, бажання панувати і недалекого. Він жадає нових відчуттів і в гонитві за ними не зупиниться ні перед чим! При цьому він дуже ранимий і чуттєвий хлопчисько. Мені б дуже хотілося донести до глядача всю жалюгідність сьогоднішніх пріоритетів у суспільстві, тому що прототип мого героя є "героєм нашого часу", і від цього стає не по собіМикола Бойченко.
Персонаж − це можливість погратися в нетипову для тебе поведінку, реакції. Головна думка представлена у цільній конструкції вистави. Одна цеглинка не дає уявлення про цілу будівлю...Дмитро Тодорюк.
Володар призу "Чистий комплекс". Закомплексована, однозадачна істота. Отримавши недовладу, одразу ж почав зганяти всі свої комплекси "маленької людини" за допомогою диктування умов "низам". Це яскравий представник 99% чиновницького середовища в нашій країні. Його не можна дорікнути в нещирості. Він щиро готовий рубати голови, називати імена, виводити на чисту воду, щоб догодити тим, хто зверху. Бідний духом у моєму виконанні все ж поступово обростає людськими якостями, крізь які можна-таки розглянути щось зворушливе і вразливе, властиве кожному від народження, але втрачене в міру дорослішанняПавло Алдошин.
Жінка, якій наплювати на всіх − егоцентрична особистість, яка намагається самоствердитися і вижити в системі тоталітарного суспільства до встановлених правил і догм. За природою вразлива, нещасна і слабка, при цьому намагається це всіляко приховати − вона вважає, що інакше вона програє цю сутичку за місце під сонцем. Їй доводиться бути лицемірною за характером поведінки і жорстокою у вчинках − щоб вигравати і отримувати всі блага матеріального світуДарина Малікова.
Мій персонаж аналізує і обирає свою сторону, де відчуває себе впевнено! При цьому у нього є різні завдання, нахабство, переживання, сміх, сім'я, вибір, аналіз, механізм... З цим ми маємо справу в звичайному житті і переносимо на сцену, де є життя однієї людини і система навколо нього!Анастасія Спиця.
Мій персонаж − це частина системи. А бути з нею і прикидатися кимось чи знайти себе і бути справжнім − це вибір глядача...Мозговий Вадим.
Про мого персонажа дуже складно писати тому, що кожен рядок написаного буде фальшивим, нещирим і, що найстрашніше, невірно витлумаченим, чого боїться і сам мій персонаж. Протягом свого шляху він намагається підбирати кожне слово... Мій персонаж не порочний, не лицемірний, не жадібний, не заздрісний і не святий... Він звичайна людина, звичайна нормальна людина... Мені здається, його легше відчути, ніж писати і говорити... Тому після довгих спроб я вирішив нічого не ускладнювати і постаратися виконати два поставлених переді мною завдання: перше з них − розповісти про свого персонажа, друге − представити його послання вам, шановний читачу. Перше: я − Цинциннат Ц. Я не знаю своїх батьків, батько відразу залишив матір після мого зачаття, мати залишила мене після пологів. Виріс я в дитбудинку, друзів у мене не було, як і доброго ставлення. Я з дитинства був дуже маленьким і слабким фізично, у мене було дуже погане здоров'я, і розмовляв я тихо, майже заїкаючись. Я завжди тримався осторонь, і моїм порятунком були книги. Коли виріс, мене відправили працювати на найбільш непрестижну роботу − на фабрику дитячих іграшок, через малий зріст. Там я зустрів свою майбутню дружину Марфиньку... Незабаром ми одружилися. Моя дружина відразу стала мені зраджувати... Потім вона народила двох дітей... Не від мене. Загалом, звичайна історія, тому не потрібно співчуття − таких, як я, тисячі. Так, я − частина системи. Я 30 років намагався бути її частиною... А потім мене засудили до смертної кари... За що?.. Дуже просто, за своє я. Навіть у цьому листі дуже часто вискакує "я", яке не хочу ховати, тим більше навмисно його вбивати. У системі не може бути навіть слова "я", не кажучи про його значення. Наша система побудована на знищенні особистості, на знищенні твого я. Але моє я... Моє его... Моя точка неподільного − це єдине, що у мене є і що дійсно моє по праву. Мене в мене не відніме ніхто, і за своє я буду готовий навіть померти. Друге: Я... є у кожному з вас...Дмитро Оцупок.
Цецилія Ц. − тонка нитка справжнього і правдивого в житті Цинцинната. Вона не твердить завчену роль, не намагається зрежисирувати все і вся. Вона − єдина людина, яка, перебуваючи в системі, розмовляє з Цинциннатом однією мовою, але в той же час намагається ховати від системи свою приналежність до його "непрозорості"Теслюк Тетяна.
Марфинька − людина зі світу фальшивого і бездушного. Людина "заведеного" часу і порядку. Вона для мене людина "з натовпу", яка не вирізняється особливим розумом, а тим більше ініціативністю. Хотілося б показати глядачеві, що подібне життя нецікаве, нудне. Що якщо людина хоч на крок зійде із запланованого шляху, їй відкриються інші можливості, ніж у її звичному побутіВиборна Тетяна.
Мій персонаж − однозначна складова частина системи, яка не має ні власної думки, ні чіткої незалежної позиції. Опираюся на систему, на її закони і правила, чітко виконуючи всі і вся, як прописано в підвалинах. Мною керує страх, який керує моїми діями (або бездіяльністю). Головне − не виділятися з натовпу! Донести до глядача хочу тільки одне: за межами уявлень про правильні і неправильні дії є поле − твоя думка, твоя позиція, твій простір, твоє майбутнє. І тільки це має сенс бути. Не падати духом і рухатися до нових горизонтів. Плювати на все і намагатися знайти себе в цьому світі!Валентина Гончарова.
Мій персонаж володіє певним статусом і становищем у суспільстві, у зв'язку з цим він обростає необхідними атрибутами побуту і буденністю, які вимагають постійної демонстрації для підтримки статусу. Він дратівливий при прояві "інакшості". Але в той же час його немає в чому звинуватити, так як він піклується про свою сім'ю і про чистоту її іменіКуруоглу Артем.
Це роман про перемогу творчості над вульгарністю, про стійкість і унікальність людського духу − всі ці питання максимально співзвучні з творчою позицією творців театру і його трупи: не йти на поводу у масового глядача, відмовитися від кон'юнктури і займатися виключно мистецтвом, бути чесними перед собою та своєю аудиторією.
"Чи існує в уявній природі уявних речей, з яких збитий цей уявний світ, хоч одна така річ, яка могла б служити запорукою?", − на це запитання прагне відповісти не тільки Цинциннат Ц., герой роману Набокова "Запрошення на страту", але і театр "Мізантроп".
Ласкаво просимо на… "Страту"!
Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!
Коментарі