Останнє кохання

Часто іронія долі полягає в тому, що найбажаніше приходить до людини тоді, коли вона уже залишила всяку надію і, як їй здається, дійшла до останньої межі. Ось так сталося і з героями п'єси Валерія Мухарьямова. Чого ще чекати восьмидесятидвухлетний старому, який пережив трьох дружин і поховав дітей? Перебирати старі фото, жувати вівсянку та згадувати свої дон-жуанского грішки... Ан ні! На заході життя доля дарує йому останню посмішку - найбільш прекрасну і найбільш сумну з усіх:

- Навіщо Йому це? Щоб раптово розбудити мене? Невже я недостатньо покараний за свої гріхи?

- Ні-ні, це знак Його милості. Це прощення гріхів, пан Бендінер.

Можливо, подарунок любові надсилається тільки тоді, коли людина може його оцінити по-справжньому... Але нехай глядач робить висновки сам. Тим більше, що тем для роздумів у виставі достатньо. Досить в ній і гумору, і смутку спогадів, і гіркоти самотності. Втім, світла все одно більше: адже останні дні героя будуть зігріті крихкою надією втілити мрію коханої, дивлячись на вечірній Париж з Ейфелевої вежі...