Плекаймо мову: найкрасивіші українські вірші про кохання ❤️

В День української писемності та мови згадаємо найкрасивіші вірші про кохання українською мовою

Плкаємо мову: найкрасивіші українські вірші про кохання © depositphotos.com

Сьогодні, 9 листопада, Україна святкує День української писемності та мови.
Редакція tochka.net переконана, що про такі дати варто пам'ятати, адже ми прагнемо формувати свідому націю. І в цей день пропонуємо тобі згадати найкрасивіші українські вірші про кохання, адже наша мова - наймилозвучніша в світі.


  • Василий Симоненко "Вона прийшла"

Вона прийшла непрохана й неждана, 
І я її зустріти не зумів. 
Вона до мене випливла з туману 
Моїх юнацьких несміливих снів. 
Вона прийшла, заквітчана і мила, 
І руки лагідно до мене простягла, 
І так чарівно кликала й манила, 
Такою ніжною і доброю була. 
І я не чув, як жайвір в небі тане, 
Кого остерігає з висоти… 
Прийшла любов непрохана й неждана — 
Ну як мені за нею не піти?


  • Ліна Костенко "Що в нас було?"

Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.


  • Павло Тичина "Ви знаєте, як липа шелестить?"

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!


  • Василь Симоненко "Ну скажи — хіба не фантастично"

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.


  • Ліна Костенко "Розкажу тобі думку таємну"

Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн,-
На сьогодні, на завтра, назавжди!-
Ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й повік.


  • Володимир Сосюра "Так ніхто не кохав"

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...


  •  Василь Стус "Любов як самозречення легка"

Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав — та задаремно!
О, як твоє обридження пече,
о, як гнітить, аж у зіницях темно.
А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,
що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.
Крутоберега в'юниться Борзна,
і образ твій лежить в її потіччі.
Він гордовитий і чужий. Він мій
(а я себе за тим видінням бачу).
Надії трачу, сподівання трачу,
вже обрій ледь тріпнувся голубий —
лечу за ним. Лечу за ним — твої
видіння, сни невиспані, розлука.
Розлучена ріка стріляє з лука,
бо серпня відридали солов'ї.


  • Юрій Андрухович "Дует"

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…  


  • Наталка Білоцерківець "Ми помрем не в Парижі"

Забуваються лінії запахи барви і звуки 
Слабне зір гасне слух і минається радість проста 
За своєю душею простягнеш обличчя і руки 
Але високо і недосяжно вона проліта 
Залишається тільки вокзал на останнім пероні 
Сіра піна розлуки клубочиться пахне і от 
Вже вона розмиває мої беззахисні долоні 
І огидним солодким теплом наповзає на рот 
Залишилась любов але краще б її не було 
В провінційній постелі я плакала доки стомилась 
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна 
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились 
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна 
Затихала стихала банальна вокзальна весна 
Ми помрем не в Парижі тепер я напевне це знаю 
В провінційній постелі що потом кишить і слізьми 
І твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю 
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми 
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми 
Надто гірко ми плакали і ображали природу 
Надто сильно любили коханців соромлячи тим 
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду 
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду 
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим 


  • Оксана Забужко "Новий закон Архімеда"

Не руш моїх кіл – мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі – не руш моїх кіл.
Вони самоправні – як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі – піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!
А я свої довго плекала (ховала, ростила…) –
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,
Що – ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся – мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, –
Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!
Про це – всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі – про це ж:
Не руш моїх кіл! – бо нема в них для тебе користі,
Бо поза своїми – нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі – на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: «ме му тос кікльос тарате», –
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл. 


  • Сергій Жадан "Жінка з чорним як земля волоссям"

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

 

Подписывайся на наш telegram и будь в курсе всех самых интересных и актуальных новостей!

Який у тебе улюблений український вірш?

Ответить

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Поделись в социальных сетях

Теги

Сергей Жадан Лина Костенко украинский язык стихи больше... спрятать

Читай также


Новости партнёров


Комментарии

символов 999

Ещё на tochka.net

Новости партнёров

Новости tochka.net

Новости партнёров

Loading...