«Одного разу в Римі»: ще одна тупа комедія

Загальновідомо, що американські уявлення про інший світ здебільшого ґрунтуються на стереотипах. Ні, безперечно, громадяни США здогадуються, що на пострадянському просторі не лютують вічні морози, що населення Києва складається не лише з «коссакс», що на вулицях Москви нині не зустрінеш ряджених циган із п'яними ведмедями в шапках-вушанках і з балалайками Калашникова. Однак часом, дивлячись на голлівудські фільми, здається, що «розлога журавлина» щодо інших окрім США країн цвіте в американському суспільстві буйним цвітом. Як інакше виправдати фільм, у назві якого фігурує столиця Італії, а більша частина дії відбувається в Нью-Йорку - нам невідомо.

Дуже дивно. Режисер Марк Стівен Джонсон - досить талановитий хлопець. У його активах сценарій кумедної дилогії про «Старих буркунів» і більш-менш вдалий кінокомікс «Шибайголова». Це потім уже він зняв ідіотського «Примарного гонщика», але на початку своєї кар'єри він подавав великі надії. Його останній фільм «Одного разу в Римі» - це навіть не тупа шаблонна сопливо-романтична комедія... Це якась маячня.

Не обтяжена будь-якими речовинами будь-якого кольору в міжвушній порожнині, блондинка Бетті живе в Нью-Йорку. Вона працює мистецтвознавцем і не вірить у романтику. Під час візиту до Риму на весілля сестри вона краде з неіснуючого в Римі Фонтану кохання п'ять монет, і в неї закохується п'ятеро таких самих «розумних і духовно багатих» молодих людей, як і вона сама. Тепер панночці доведеться якось розібратися у своїх почуттях, знайти свого принца і справжнє кохання, повірити в романтику, бла-бла-бла - кінець фільму.

Перше ж питання, що постає перед глядачем, озвучене у вступі - чому дія фільму, в назві якого фігурує Рим, відбувається у Нью-Йорку? Навіщо знімальна група їздила до столиці Італії, якщо навіть фонтан, із якого Бетті краде монетки, несправжній? Ключова сцена, на якій зав'язаний сюжет фільму, знята в голлівудському павільйоні, де й було змонтовано фонтан, створений за ескізами архітектора Джанні Джанезе, який надихався роботами флорентійського скульптора. Та й персонаж, який тільки й уміє нерозумно усміхатися і кліпати віями, вже добряче набрид за двадцять з гаком років нещадної експлуатації. Відповідає героїні й «казковий принц» зі звичками в кращому разі метросексуала й зовнішністю фарфорової ляльки, в очах якої видніється задня стінка черепа. Героям неможливо не те що співпереживати - асоціювати себе з ними досить проблематично, адже їхня поведінка абсолютно неадекватна. Акторська гра Крістен Белл і Джоша Дюамеля надзвичайно паршива. Белл безглуздо кліпає очима й усміхається, при цьому тридцятирічна актриса у фільмі видається сорокарічною дамою, яка добре збереглася. Дюамель узагалі нагадує своїми звичками гомосексуаліста. І, найстрашніше, в цій романтичній комедії комічного рівно стільки ж, скільки в осінніх похоронах. Після довгого очікування: «а коли ж стане смішно?», на екрані зненацька з'являються титри.

Гранично дурний і безглуздий фільм, який претендує на романтичність, але скидається на погану пародією на всі голлівудські невдачі відразу. На жаль, але красивої романтичної історії з гарним гумором, яка мала б ефектний вигляд у вузьких вулицях Риму, не вийшло. На перевірку нам підсунули чергову тупу й передбачувану «недокомедію» про те, що в «Нью-Йорку можливо все».

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!