Блог Школи кінокритиків ОМКФ. Ще раз про "Кохання"

________________________________________________________________________________

Драма "зайвої людини"

На Одеському кінофестивалі відбулася прем'єра нового фільму Тода Солондза "Темна конячка".

Перед початком сеансу у натовпі охочих побачити кіно зненацька скромно матеріалізувався і сам режисер Тод Солондз, який зайняв своє місце - похвалюся - за два кроки від мене. Промайнула навіть нахабна думка: зіронізувати в стилі самого Солондза: попросити в нього автограф із підписом "Від Вуді Алена з любов'ю", але режисер уже попрямував до сцени, щоб відкрити показ фільму.

Весело обігравши ряд кліше a la "Багато моїх родичів з Одеси", і фрази ламаною російською "Добрый вечер", "Спасибо", Тодд Солондз задав необхідну атмосферу: "Це найсумніша комедія, яку мені доводилося знімати. Якщо хочете сміятися - то смійтеся, а якщо не хочете - то не смійтеся".

Фільм "Темна конячка" розповідає про інфантильного 30-річного чоловіка на ім'я Ейб. Він живе з батьками, колекціонує іграшки, наївний і в поведінці безглуздий - словом, "темна конячка". Персонажі в Солондза як завжди дуже гротескні: їхня дивакуватість комічно загострена, моментами гіпертрофована. Щоправда, треба віддати належне акторам - їхня гра така хороша, що мало не кожен жест або погляд викликали сміх у залі.

Перше, що вкололо - заїжджений конфлікт "невдаха-щасливчик», який Штати культивують практично в усіх молодіжних комедіях. Ейбу батьки завжди ставлять за приклад його молодшого брата - успішного лікаря. Утім, Солондз скоріше обіграє відомі кліше та стереотипи американського суспільства, як, скажімо, виховання в дусі лідерства. От і Ейб страждає в тіні свого братика, прагне стати лідером у всьому та покінчити з клеймом невдахи, відчуваючи серйозний пресинг із боку батьків і соціуму.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Блог Школи кінокритиків ОМКФ. Кращі майстер-класи вікенду

Солондз піднімає відому в російській літературі "драму зайвої людини": добрий хлопець, із прекрасними намірами та пристрасними поривами, але безпомічний у побуті, нездатний влаштувати власне життя серед тих, хто "несе себе у світ, боячись розплескати". Навіть задумане одруження ні на йоту не додають йому "дорослості" та "серйозності", як він того очікував. Зрештою Ейб гине, але не в результаті фактичної автомобільної аварії. Його вбиває правда, від якої він не може зникнути - правда про себе самого та про навколишній світ.

Цікаво, що тема катастрофи ілюзій - тенденція в кіно останніх років. Не треба далеко ходити: про незбутнє розповідає фільм-відкриття ОМКФ "Реальність" Маттео Гарроне, головний герой якого теж "провисає в хмарах". І якби Гарроне замість відкритого фіналу привів головного героя до падіння завіси ілюзії, того, без сумніву, очікувала б доля Ейба.

________________________________________________________________________________

Все добре. Я тут

Їх було двоє. Лишився один. Кохання може бути й таким.

Десятий за рахунком фільм Міхаеля Ханеке, котрий вважає, що краса кінематографії також може вбивати, проте набагато ефектніше й значно гуманніше - це не історія про вісімдесятирічну пару Жоржа та Анну, викладачів музики на пенсії, це одкровення режисера. Кохання може бути й таким.

Останній місяць стосунків з майже 60-літньою історією зображено у інтер'єрі з затертими оксамитовими меблями, заваленим матовими від м'якого освітлення книжками, серед яких у кадр весь час потрапляє Сартр і Жене, та світловим колодязем, що притягує до себе вісників миру - голубів. Кохання справді може бути й таким.

Милий французький Жорж доглядає свою тендітну дружину Анну, з великими мутно-синіми очима та сивим каре. Її стало пережити два інсульти, це розторочує її спокій усе більше й сильніше, з кожною хвилиною і кадром. Жорж не губиться, впадаючи у проникливе розуміння й чутливість до фатальної жорстокості життя. Так, кохання буває таким.

А знаєте, чому Ханеке навіть у стрічці з такою привабливою для багатьох назвою залишається собою? Є дещо, що зустрічає і проводжає нас, з першої ж сцени, де поліція виносить двері, знаходячи тіло Анни, з уквітчаною головою, без ознак життя і з запахом смерті, який, здається, було чути й у залі. Кохання може бути таким.

"Анно, що ж трапилося з вами?" - німим ехом прокотилося серед глядачів.Чи ви самі звели рахунки з життям? Жорж позбавив вас такого стражденного існування? Хвилювання поглинуло мене, роздуми й здогадки зжирали зсередини, а тим часом пролунало - Кохання може бути й таким. Чи то злива за стіною?

Обставини смерті Ханеке глядачам дозволяє дізнатися поволі, не поспішаючи. Доводиться крокувати поруч з похилими, звиклими до класичної музики парижанами. Від першої тимчасової втрати пам'яті за сніданком. Від повернення з лікарні. Від усієї правої частини тіла головної героїні, яку паралізує. Жорж так само старий, так само слабий, але, забуваючи про себе і стерши власне Я - віддано допомагає Анні. Кохання ж може бути й таким.

"Що б ти сказав, якби ніхто не прийшов на твої похорони, Жорж?" - "Напевно, нічого, Анно". Світла іронія, насичена інтуїцією, викликає сміх у залі. Усе ж добре, навіть про смерть Анни глядачі забули. Усе показане протягом стрічки, низка статичних кадрів для обожнювачів класичного французького мистецтва та порух камери не за вказівкою, а за чимось вищим, неосяжним, немов би й камери немає, як такої і ми споглядаємо закоханих. Кохання може бути й таким.

Завдяки Ханеке традиційне для сучасного суспільства розуміння Кохання втрачає свої чіткі рамки і сенс, адже це не справа виключно молодих і пристрасних. Режисера не цікавить те почуття й у тому вигляді,я ке нам цілодобово нав"язує суспільство. Мить, вхоплена автором - момент зрілого й вдячного, прожитого у горі й радості, дорослого Кохання з усіма наслідками.

Фільм "Amour" вийшов душевнохворим, але світлим та життєствердним. Не чекайте зашкалювання пульсу до, під час або після перегляду - краще візьміть себе у руки опісля, тому що Кохання буває й таким.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільми Одеського кінофестивалю. Новий Вуді Аллен і "Кохання" Ханеке - рецензії

________________________________________________________________________________

Індрішка Блахова: "Кінокритика - це спроба бути справедливим до фільму"

Індрішка Блахова - чеський критик і історик кіно, журналіст. Редактор провідного незалежного чеського журналу Cinepur, спрямованого на глибокий аргументований аналіз кіно та відеокультури. На Одеський кінофестиваль вона приїхала, щоб поділитися з учнями Школи кінокритиків своїм професійним досвідом, уявленням про якісний текст і розповісти про стан справ у чеській кіноспільноті.

В Індрішки є докторська ступінь у кінознавстві. Але на місці строгого академіка виявилася приємна на вигляд дівчина в смугастому светрі, дуже схожому на ті, які охоче купують в Одесі туристи. Вона щиро цікавилася тим, що відбувається в українській кінокритиці, чи багато в нас солідних кіновидань. За плечима Блахової сім років роботи в кінокритиці. Що ж втягло її саме в цю сферу мистецтв?

"Пам'ятаю, мені було 8 років, я жила в тодішній Чехословаччині, і мені вдалося подивитися одночасно два фільми - американський і російський. Перший - це "Амадей" Мілоша Формана. Другий - "Людина-амфібія". Я подивилася їх і прийшла в захват".

Їй подобалося складати тексти, і вона вирішила здобути освіту журналіста. І коли, зрештою, справа дійшла до вибору основних тем, вона вибрала кіно "замість політики". "Але я розуміла, що знань з однієї лише журналістики недостатньо". Блахова навчалася на кінофакультетах у Празі та Нью-Йорку. Історія кіно стала її другою спеціалізацією. Університетські критики вплинули на її становлення: "Вони заохочували мене писати більше". Водночас студентка ніколи сліпо не приймала далекі їй погляди. Новачкам вона все-таки радить переймати досвід старших колег, намагатися чогось у них навчитися.

Але зараз у Чехії, на її думку, надто багато студентів-кінознавців. І вони не готові до того, щоб поповнити штат її видання - Cinepur. Індрішка нарікає, що молодь зараз не мислить критично, обмежуючись описами сюжету, історіями зі знімального майданчика тощо. "Треба знати, що ти хочеш написати. Бути не агресивним, але прямолінійним".

"Не можна писати критику, як "мені подобається/не подобається. Має бути вагома думка, що, все-таки, базується на особистих уподобаннях. Твоя робота - це спроба бути справедливим до фільму". Просто переказувати зміст - нецікаво, вважає Блахова. Так само, як і захоплюватися трактуванням, на зразок: "О, тут герой іде вниз по вулиці, і це означає, що він у депресії". Важливо аргументувати критику та вставляти фільми й тенденції в контекст. Індрішка також радить не прив'язуватися до прийнятих думок про фільми, а робити висновки самостійно. І звісно ж, не бути пихатим.

"У Чехії ті, хто пише про кіно, - це вузьке коло людей, які можуть змінювати одне одного в різних виданнях. Але не хороші взаємини допоможуть зробити ім'я в кінокритиці. А насамперед працьовитість і вміння привернути увагу читача. І ще, безперечно, удача". Блахова відзначає, що хорошому автору важливо вміти відбиватися від піару, що супроводжує фільми. Інакше можна втратити незалежність думки. "У Чехії в цій сфері всі всіх знають: критики знайомі між собою, я знаю продюсерів, продюсери знають мене, хтось добре спілкується. Щойно ти з кимось із них знайомишся, вони одразу хочуть завести корисного друга". Але є й інша сторона: не хочеться ображати негативними відгуками роботу знайомого, особливо, якщо знаєш, скільки сил він вклав у її створення.

Кожен випуск Cinepur - новий виклик для Індрішки й всієї редакції. "Тепер доводиться писати більше, а часу на це дедалі менше. Адже треба готувати матеріали і для друкованої версії, і для онлайн-видання". Крім того, серйозна, аналітична кіножурналістика й критика або не оплачуються, або оплачуються мало. У багатьох є інша робота, а на підготовку журналу приділяється вільний час. Конструктивні суперечки з колегами - це нормально. Приміром, Блахова схиляється до того, щоб обкладинки Cinepur були більш мейнстрімними, пізнаваними, комерційно привабливими. А от її колеги вибирають щось із того, що належить до високого мистецтва.

"Мене завжди цікавив Голлівуд. Це приголомшлива індустрія! Не стільки фільми, скільки організація кінопроцесу". Індрішка, як експерт, вільна від упереджень, пов'язаних із сучасним американським кінематографом. "Є якесь негативне ставлення до всього голлівудського. Є блокбастери, всілякі сіквели, нові й нові "спайдермени". Але також відбуваються інші речі: з'являються висококласні драми, жанрові картини, експериментальні роботи й провокативні історії, які все випускаються під вивіскою "Голлівуд". Пафосні масштабні картини - це лише сегмент. Але не можна, судячи з нього, говорити, що Голлівуд - це погано".

Індрішка Блахова віддає кінематографу свою душу, водночас визнає, що це заняття непросте. "Близькі люди повинні ставитися з розумінням до твоєї роботи. Оскільки це вічні дедлайни, вони можуть скорочуватися. Наприклад, помер хтось, і тобі треба терміново зробити статтю про цю людину. І ти не можеш просто так піти додому, як завжди". Ще одне її визнання про журналістику: "Це ще й нудна робота. Іноді доводиться робити те, що не дуже хочеться, не хочеться з кимсь спілкуватися, щось дізнаватися, наприклад, якусь розважальну інформацію. Це заняття треба дуже любити".

________________________________________________________________________________

"Іржа й кістка": Одіар, якого ми пам'ятаємо за картиною "Пророк"

Жак Одіар, на мій погляд, цього разу дав трохи назад. Змінивши тематику та вибравши вже неодноразово обсмоктану й прожовану тему, він знімає кіно про надію, віру й любов. Надія - яка не вгасає навіть після сильного перелому в житті, невичерпна віра у свої сили й любов, що допомагає знайти попередні дві категорії.

Трохи навіть дивно, чому назва таке безглузда. "Іржа й кістка". Ні, щоб там "невгасаюча надія" або "дівчина без ніг/ хлопець без мозків, але із серцем". Або, якщо режисер стільки разів згадує кістки у фільмі, можна було б просто назвати "без кісток". Лаконічно, дохідливо і навіть на показ можна не йти - достатньо прочитати назву й подивитися рекламний ролик. Так, фільм із тих, у яких дивишся початок і точно знаєш, що буде в кінці.

Багато режисерів не хочуть, щоб їхні фільми порівнювали з попередніми. Але все пізнається в порівнянні. І багато чого залишилося від того Одіара, якого ми пам'ятаємо за картиною "Пророк".

Сухі діалоги за фактом, стриманість в емоціях і одна-дві приголомшливі сцени, що виникають спонтанно, але тримають глядача в напруженні не так уже й довго. На превеликий жаль самого режисера, на цю тему вже були зняті більш вибухові й плаксиві фільми. Акторам трохи бракує життя для того, щоб донести через себе трагедію й показати можливість повернення до гармонічного життя тут і зараз. Вони грають непогано, але не так щоб ах. Їм можна вірити, але не настільки, щоб забути, що ти дивишся кіно.

Хороша технічна сторона картини. Правильні ракурси та чудовий колір кадру роблять фільм чимось більшим, ніж звичайне фестивальне кіно. Але, як звернув увагу мій друг, "тремтяча картинка вже дратує". Я з ним цілком погоджуюсь.

Одіар - режисер, у якого достеменно є свій почерк. Він вміє вразити глядача, вміє його шокувати й тримати якийсь час у заціпенінні. Залишається сподіватися, що в наступних фільмах він навчиться це робити частіше.