Гірко-солодка історія

Обов'язково: чоловік і жінка, між ними – кохання з численними перепонами, мають пролитися рясні сльози – як на екрані, так і в залі. Є лише варіації за-лежно від того, де саме, в якій частині світу зафільмовано чергову сльозогінну сагу.

Власне, «Картагена» Алана Монна є копродукцією двох кіношкіл, знаменитих масова­ним виробництвом сантиментів на плівці: французької та латиноамериканської (в дано­му випадку - колумбійської). Для свого повнометражного де­бюту Монн узяв пару зіркових виконавців - Крістофера Ламбер­та і Софі Марсо, а також хороше драматургічне першоджерело - роман Еріка Холдера «Доглядач» (буквально - «Людина приголів'я», «L'Homme de Chevet», це також оригінальна назва картини), сю­жет якого дає широкі можливості для розвитку історії в будь-якому напрямку.

Дія відбувається в одному з найбільш мальовничих міст Колумбії - приморській Картагені. Колишній боксер-чемпіон Лео (Ламберт) потроху спивається; робота йому потрібна швидше для розради, і він влаштовується туди, де його найменше чека­ють: доглядати паралізовану француженку Мюріель (Марсо). Попередні сиділки-дівчата ви­тримували лише кілька днів. Про Мюріель турбується також закоха­на у неї Люсія (Маргарита Роза де Франциско). Згодом з'являється і третя жінка - розбишака і юна перспективна боксерка Ліна (Ліннет Гернандез Вальдес), котру Лео на спір збирається зробити справжньою профі. Складається своєрідний любовний чотирикут­ник - конструкція настільки ж хит­ка, наскільки небезпечна.

Вищезазначений сюжетний потенціал особливо відчувається у першій половині фільму, дивити­ся її цікаво. е Чи побачимо витон­чену кіноновелу про кохання?

Режисер обрав останній шлях - правда, у набагато простіший спосіб. Монн зробив ставку на Лео і Мюріель, тобто на Ламберта і Марсо. Його можна зрозуміти: пропрацювавши майже 20 років у асистентах та виконавчих про­дюсерах чужих картин, він не міг ризикувати у своїй першій режисерській спробі. Розрахунок виправдався: Ламберт цікавий в амплуа захриплого чолов'яги з м'яким серцем, тоді як Марсо до­бре відпрацьовує зміни героїні від наїжаченої пацієнтки до посвітлілої від кохання жінки. Од­нак із рештою ліній складніше.

Власне, загальний настрій і режи­сура фільму якраз пояснюються отим поєднанням французьких і латиноамериканських традицій мелодрами. Від перших у фільмі вишукана композиція деяких кадрів, європейська стриманість акторів, наскрізний мотив жовто­го кольору, від других - викори­стання найпростіших подразників сльозових залоз глядача - надмір жалісної музики і (Флоренсіа ді Консіліо), щемні діалоги. Наза­гал «латинських» елементів явно більше, і це шкодить фільмові.

Та, зрештою, маємо жанро­ве кіно з основним завданням: розчулити публіку і зроби­ти це якнайкрасивіше. З усією очевидністю, у залі зволожиться не одна пара очей. А це і є найкра­щий результат.

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!