У Сергія Лозниці є щастя

читать на русском

Читайте інтерв'ю з режисером відомого фільма "Щастя моє".

Сергій Лозниця © loznitsa.com

Поява Вашого фільму збіглася в часі з серією подій у пострадянському просторі, які одразу актуалізували його тематику: хвиля міліцейського свавілля в Україні, «приморські партизани» в Росії.

Можна сказати, Ви своїм фільмом зачепили нерв історичної ситуації в наших країнах. Чи вважаєте Ви це простим збігом? Чи можливі взагалі збіги у співвідношенні кіно та реальності, що програмують одне одного, зливаючись в єдиний медіапотік?

Сергій Лозниця: "Сценарій фільму я написав ще в 2004 році. До цього я доволі довго подорожував російською провінцією, знімаючи документальні фільми. Мене насамперед цікавила провінція, бо там усе видно виразніше. Звісно, я був вражений побаченим і, намагаючись розібратися зі своїми враженнями, написав сценарій. Для мене все, що я робив, відбувалося усвідомлено. Тепер щодо кіно та реальності. Ви спершу формуєте уявлення про світ, а потім втілюєте це уявлення в дію. Інша річ, що в кіно дія має умоглядний та зворотний характер. Тож ніщо не програмує ніщо. І в «кіно», і в «реальності» одне джерело – світогляд".

Одного разу Ви назвали місце дії Вашого фільму «простором, що говорить мовою «Котлована» Платонова». Чи Україна також суцільно належить до цього простору?

Сергій Лозниця: "Йшлося про мову, влаштовану таким чином, що може дозволити подібні формули, спосіб мислення і, відповідно, подібний спосіб дії. Якщо дивитись із погляду літератури, це, звісно, розкіш і багатство, але жити з цим буває іноді, м’яко кажучи, тривожно. Про Україну можна говорити в тому сенсі, в якому її люди є адаптованими до цієї мови. Можете прийняти для себе кілька мовних критеріїв – і ви проведете цю демаркаційну лінію самі. Наприклад, найпростіший критерій – яке радіо слухають таксисти в Донецьку, Києві, Львові? І таке інше… Хто володіє символами – той володіє світом. Проста формула".

Знімати фільм в Україні вирішили з технічних чи з концептуальних причин?

Сергій Лозниця: "Ми знімали фільм в Україні, бо знайшли українського копродюсера Олега Кохана, і, отже, фінансування частково було українським. Олег розраховував на підтримку Міністерства культури, а якщо ви отримуєте таку підтримку, то у вас є певні зобов’язання, зокрема місце зйомки. Підтримку Міністерства культури України ми в результаті так і не отримали".

Дія Вашого фільму відбувається начебто в часовому зазорі, міжчассі – в «сучасній» його частині присутні ознаки як 90-х, так і 2000-х. Яку темпоральність Ви конструювали в фільмі?

Сергій Лозниця: "У фільмі немає жодних ознак 90-х. Військова та міліцейська форми – сучасні російські. Номери машин сучасні. Зрештою, це не має великого значення. І пострадянський, і радянський, і дорадянський простори і тоді, і тепер відрізнялися від західноєвропейського простору. Назвімо це культурними особливостями або культурним кодом. Звісно, ставлення до часу в нас інше, і «розгортаємо» ми його інакше".

В одній із сцен фільму міліціонер питає героя: «Ти що, не знаєш, яка зараз ситуація в країні?», хоча ніде не уточнюється, що за ситуація. Йдеться про якийсь безперервний «надзвичайний стан», в якому перебуває країна, де закони ніби «підвішені»?

Сергій Лозниця: "А в нашій країні весь час надзвичайна ситуація. Адже ми за все боремось. Боротьба з капіталізмом, боротьба з комунізмом, боротьба з багатством, боротьба з бідністю, боротьба за сніданок, за повітря, за можливість сісти в автобусі першим – усюди суцільна боротьба. Формула свідомості – чітка та проста як правда: так – так, ні – ні, і нічого посередині".

Деякі персонажі фільму говорять і поводяться з підкресленою награністю, щоб не сказати театральністю. Виникає враження, що герої, за Вашим задумом, несвідомо копіюють моделі поведінки, отримані ззовні.

Сергій Лозниця: "Нічого вони не копіюють. Актор або переконливий у рамках прийнятої у фільмі умовності, або ні. На мою думку, всі актори у фільмі переконливі".

Фабула Вашого фільму має дивовижні паралелі з повістю Сорокіна «Метель», яка створювалася паралельно з фільмом: її герой теж губиться в порожнечі нескінченного російського простору.

Сергій Лозниця: "А що, Одіссей не губився у просторі? А Дон Кіхот? А Чічіков? Він досі їздить у своїх нагальних справах. Тож якщо характерні особливості часу й існують, шукати їх треба в іншій області. Адам теж не туди потрапив. Було так добре, і раптом – вигнання".

Ви багато говорите про розвиток нових медіа, про те, які трансформації очікують кіно. Чи плануєте Ви спробувати себе в іншому жанрі, ніж наративний фільм, – у жанрі відеоінсталяції, наприклад? Чи отримували Ви колись пропозиції демонструвати Ваші фільми не в кінотеатрі чи по телебаченню, а в музеї чи галереї? Чи такий формат пасує до таких Ваших фільмів, як «Пейзаж»?

Сергій Лозниця: "Я зробив один фільм, у фінансуванні якого брав участь паризький музей Бранлі. Він називається «Північне світло», знятий у Карелії. Відеоінсталяцій поки що робити не збираюсь".

У чому причина посилення інтересу до Другої світової війни? Чи бачили Ви фільм Міхалкова «Втомлені сонцем – 2»?

Сергій Лозниця: "Зазвичай звертаються до того, що хвилює та непокоїть, оскільки воно є незрозумілим та неосмисленим. Фільм Міхалкова бачив. Говорити про нього не хочу. Навіщо говорити про фільм, який не вийшов? У Міхалкова були дуже хороші фільми – «Рідня», наприклад".

Чи плануєте Ви повернутися до документалістики?

Сергій Лозниця: "Що означає «повернутися»? Я з неї не йшов. Зараз робитиму невеликий документальний фільм. Матеріал у мене вже є. Залишилось змонтувати й озвучити. Фільм матиме назву «Лист»".

Ви колись згадували ідею документального фільму про Київ на основі архівних матеріалів…

Сергій Лозниця: "Про Київ я хотів би зняти ігровий фільм. Місто в перші місяці війни: до окупації, окупація та після встановлення нової влади. Сценарій фільму базується на щоденникових записах, спогадах людей, які пережили той час. Ідея фільму дуже проста: задля збереження себе живе змушене трансформуватись. Але де межа прийнятного, межа, за якою втрачається смисл людського?"

Ваш фільм невдовзі виходить в американський прокат. Створюючи «Щастя моє», Ви адресували його універсальному глядачу чи орієнтувалися на вітчизняну аудиторію?

Сергій Лозниця: "Фільм я адресував усім, а орієнтувався на себе. Я взагалі не розумію, що означає на когось орієнтуватися. Як це можна зробити? Якщо ви хочете в чомусь реалізуватися, а по-іншому в мистецтві не має сенсу, треба лише бути самим собою".

Яким буде Ваш наступний фільм?

Сергій Лозниця: "Я зніматиму фільм за воєнною повістю Василя Бикова «В тумані». Фільм буде в чомусь схожий, а чимось відрізнятиметься від моєї першої картини".

Чи є у Вас задуми фільмів, не пов’язаних із Другою світовою війною?

Сергій Лозниця: "Є задум фільму про голод в Україні. Мене цікавить технологія зведення суспільства до примітивного, «амебного», стану, технологія руйнування суспільства. Як спровокувати людей на самознищення, що й було зроблено більшовиками. Наскільки цей зовнішній вплив можливий без внутрішньої готовності соціуму до такого впливу, і чи є щось, на що можна спертися, аби протистояти розпаду?"

 

Олексій Радинський

 

Підписуйся на наш telegram і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!

За матеріалами: tochka.net версія для друку

Як вам фільм "Щастя моє"?

Відповісти

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Коментарі (1)

символів 999

Ще на tochka.net

Новини партнерів

Новини партнерів

Loading...
Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее здесь
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more