Режисер Мартін Скорсезе - це людина, яка ніколи не знімає кіно «просто так». Навіть у його гангстерській сазі «Казино», окрім, власне, зворотного боку грального бізнесу, сховано чимало прихованих міркувань про людську природу, про азарт, жадібність і гру. Що вже казати про його новий фільм, де Скорсезе вкотре зняв свого улюбленця Ді Капріо? В «Острові проклятих» є місце таємниці, розслідуванням, міркуванням і навіть думкам про природу самообману, до якого людина схильна навіть більше, ніж вона думає.
Зав'язка фільму відразу воскрешає в пам'яті тисячі точнісінько таких самих сюжетів - молодий федеральний маршал Тедді Деніелс у компанії напарника відправляється в розташовану на острові клініку для душевнохворих, щоб розслідувати зникнення пацієнтки. Усе, що залишилося від утікачки - це записка «Хто номер 67?». Але на острові лише шістдесят шість пацієнтів. Заглиблюючись у розслідування, Тедді починає виявляти серію дивних і страшних фактів: що директор цього милого закладу явно темнить, персонал приховує якусь лиховісну таємницю, що на острові, можливо, перебуває людина, винна в підпалі, через який загинула кохана дружина Тедді, що... Клубок таємниць повільно розгортається перед глядачем, непомітно обплутуючи головного героя своєю липкою павутиною та примушуючи серйозно засумніватися у власному психічному здоров'ї. Можливо, все, що відбувається - лише хвороблива галюцинація пацієнта Тедді Деніелса? Тим часом глядач, відкриваючи за кожним сюжетним поворотом усе нові факти, розуміє, що, можливо, пацієнтом напрочуд милої кінопсихушки є й він сам.
Психологам і майстрам жаху добре відомо, що передчуття страху іноді лякає більше, ніж, власне, страхітлива сцена. Що найстрашніший ворог - невідомість. Озброївшись цим принципом, свої оповідання писав, мабуть, найкращий майстер хорору - Говард Лавкрафт. Тепер цей принцип сповідує і Скорсезе. У його фільмі є недомовленості, випадкові обмовки, натяки, півтони та припущення. І, що найприємніше, усі ці конструкції глядач зводить у власній голові. Тому, все глибше поринаючи в події, глядач усе активніше домальовує у свідомості картину того, що насправді діється на екрані.
Окремої згадки заслуговує акторська гра взагалі й Ді Капріо зокрема. Ми не сумнівалися в таланті Лео ще після прем'єри «Відступників», але в цьому фільмі Ді Капріо демонструє дива перевтілення. Від нього не відстають ні сер Бен Кінгслі, який майстерно перевтілився в загадкового лікаря Коулі, ні «імператор Мінг усія кінематографа» Макс фон Зюдов, який зіграв страхітливого лікаря Нерінга. Періодично ця трійця кидає короткі погляди в камеру, що лише посилює у глядача відчуття причетності до подій. До кінця сеансу можна стати параноїком.
Ложкою дьогтю у фільмі можна назвати затягнутість і абстрактність деяких діалогів, під час яких хочеться заснути, й загальну неспішність розповіді. Також збентежити свідомість глядача може неординарна кінцівка, й загальна заплутаність, через яку можна взагалі нічого не зрозуміти в тому, що відбувається. Все-таки в деяких моментах Мартін Скорсезе добряче перемудрував.
Складна, психологічно дуже сильна картина про те, якою насправді бридкою може бути реальність і про те, що втекти від самого себе можна хіба що під віко домовини. Але, насправді, історія зовсім не про це. Про що? Ідіть у кіно, дивіться, вирішуйте самі.