Загальновідомо, що американські уявлення про інший світ здебільшого ґрунтуються на стереотипах. Ні, безперечно, громадяни США здогадуються, що на пострадянському просторі не лютують вічні морози, що населення Києва складається не лише з «коссакс», що на вулицях Москви нині не зустрінеш ряджених циган із п'яними ведмедями в шапках-вушанках і з балалайками Калашникова. Однак часом, дивлячись на голлівудські фільми, здається, що «розлога журавлина» щодо інших окрім США країн цвіте в американському суспільстві буйним цвітом. Як інакше виправдати фільм, у назві якого фігурує столиця Італії, а більша частина дії відбувається в Нью-Йорку - нам невідомо.
Дуже дивно. Режисер Марк Стівен Джонсон - досить талановитий хлопець. У його активах сценарій кумедної дилогії про «Старих буркунів» і більш-менш вдалий кінокомікс «Шибайголова». Це потім уже він зняв ідіотського «Примарного гонщика», але на початку своєї кар'єри він подавав великі надії. Його останній фільм «Одного разу в Римі» - це навіть не тупа шаблонна сопливо-романтична комедія... Це якась маячня.
Не обтяжена будь-якими речовинами будь-якого кольору в міжвушній порожнині, блондинка Бетті живе в Нью-Йорку. Вона працює мистецтвознавцем і не вірить у романтику. Під час візиту до Риму на весілля сестри вона краде з неіснуючого в Римі Фонтану кохання п'ять монет, і в неї закохується п'ятеро таких самих «розумних і духовно багатих» молодих людей, як і вона сама. Тепер панночці доведеться якось розібратися у своїх почуттях, знайти свого принца і справжнє кохання, повірити в романтику, бла-бла-бла - кінець фільму.
Перше ж питання, що постає перед глядачем, озвучене у вступі - чому дія фільму, в назві якого фігурує Рим, відбувається у Нью-Йорку? Навіщо знімальна група їздила до столиці Італії, якщо навіть фонтан, із якого Бетті краде монетки, несправжній? Ключова сцена, на якій зав'язаний сюжет фільму, знята в голлівудському павільйоні, де й було змонтовано фонтан, створений за ескізами архітектора Джанні Джанезе, який надихався роботами флорентійського скульптора. Та й персонаж, який тільки й уміє нерозумно усміхатися і кліпати віями, вже добряче набрид за двадцять з гаком років нещадної експлуатації. Відповідає героїні й «казковий принц» зі звичками в кращому разі метросексуала й зовнішністю фарфорової ляльки, в очах якої видніється задня стінка черепа. Героям неможливо не те що співпереживати - асоціювати себе з ними досить проблематично, адже їхня поведінка абсолютно неадекватна. Акторська гра Крістен Белл і Джоша Дюамеля надзвичайно паршива. Белл безглуздо кліпає очима й усміхається, при цьому тридцятирічна актриса у фільмі видається сорокарічною дамою, яка добре збереглася. Дюамель узагалі нагадує своїми звичками гомосексуаліста. І, найстрашніше, в цій романтичній комедії комічного рівно стільки ж, скільки в осінніх похоронах. Після довгого очікування: «а коли ж стане смішно?», на екрані зненацька з'являються титри.
Гранично дурний і безглуздий фільм, який претендує на романтичність, але скидається на погану пародією на всі голлівудські невдачі відразу. На жаль, але красивої романтичної історії з гарним гумором, яка мала б ефектний вигляд у вузьких вулицях Риму, не вийшло. На перевірку нам підсунули чергову тупу й передбачувану «недокомедію» про те, що в «Нью-Йорку можливо все».