Подивімося правді в очі. Останнім хорошим фільмом Нікіти Міхалкова як режисера став перший фільм «Натомлені сонцем». Ні, ще, звісно, був і «Сибірський цирульник», де оспівувалась популярна сьогодні «Росія, яку ми втратили». Але тільки історія про мужнього комдива Котова, який, розуміючи, що до вечора його відвезуть у катівні НКВС, спокійно проводить свій останній день на дачі з дружиною та дочкою, була сповнена величезної кінематографічної та емпатичної сили. Котов зразка 1994 року мимоволі захоплював своєю мужністю та непохитною вірою у вождя народів, особливо реакційною перед обличчям майбутніх подій. Картина 1994 року була ложкою меду в бочку кінодьогтю, яку вилили на нас режисери початку «лиховісних дев'яностих».
До року 2010 у Нікіти «Мохнатого Шмеля» Міхалкова, схоже, остаточно зсунувся дах. Інакше витлумачити явище (а назвати рецензований продукт фільмом язик не повертається) «Натомлені сонцем 2: Передстояння» не видається можливим. Може, це прозвучить надто голосно, але цією картиною Міхалков перекреслив себе як талановитого режисера.
Для початку він воскресив усіх мертвих. Розстріляний комдив Котов за допомогою чорної комуністичної магії злісних чекістів воскресає, щоб своє друге життя провести в жахливих сталінських таборах. Його дружина під впливом червонозоряного чорнокнижжя перетворюється з Інгеборги Дапкунайте на Вікторію Толстоганову та виходить заміж за Арсеньєва. Так, так, гебешник-самовбивця Дмитро Арсеньєв теж повстав із мертвих, щоб відшукати колишнього комдива, а нині простого зека Котова, причому за особистим наказом товариша Сталіна. «Знайдіть його» - із неперевершеним акцентом говорить вусатий мерзотник-Джугашвілі, якого в одному зі своїх снів Котів вдавить мордою в торт. Причому, до самого кінця фільму мотиви вождя залишаються нез'ясовними - напевно, наказ пролунав, щоб Котову не було надто нудно жити.
Утім, йому не нудно. На табір, де він відпочиває в компанії колишнього «бригадного» Космосу, а нині дрібного злочинця Вані у виконанні Дмитра Дюжева, здійснюють наліт злісні «месершмідти», які без розбору мочать усіх підряд. Котов і Ваня тікають, щоб потрапити в лави штрафних батальйонів, оскільки Міхалков картинно відмовився повернутися до Червоної армії, щоб «не розставатися з братами по зброї». Решту фільму Міхалков, вимазаний грязюкою, бігає під акомпанемент вибухів із кадру в кадр, картинно завмирає і загалом поводиться дурнувато. У розпал подій він випадково забреде до напівзруйнованої церкви, де його «накриває» новонабута віра в Бога.
Тим часом вже доросла Надя - донька Котова - теж весело проводить час. Заслана в табір для дітей ворогів народу, вона потрапляє під бомбування під час евакуації морем і рятується, вхопившись за міну (!). З нею до міни чіпляється безногий священик, який прямо там її і хрестить (який корисний і багатофункціональний пристрій - корабельна міна). Випливши на сушу та ставши медсестрою, вона покаже цицьки помираючому солдатові, що, мабуть, остаточно його й доб'є. На цій життєстверджуючій ноті тригодинне катування Міхалковим закінчується.
Єдине запитання, яке ставить собі глядач, сидячи в кінозалі: «Що я тут роблю?». Можливо, якщо добряче пошукати, в картині можна знайти глибокий психологізм. Як, утім, і в чому завгодно. Можливо, десь під нашаруваннями фарсу прихований другий шар, що таїть у собі світову мудрість. Можливо. Але жалюгідні спроби показати, як Котов і компанія від віри в Сталіна навертаються до віри в Бога, здаються не зовсім зрозумілими та натягнутими. Але масштабних батальних сцен, як у того ж Рідлі Скотта, у фільмі немає. Ні, відеоряд, безперечно, дуже непоганий - події екрані видаються доволі правдоподібними, щоб під час сцени авіанальоту у глядача з'явилося бажання пригнутися. Точно так само немає претензій до реквізиту, який хоч і має трохи прилизаний вигляд, зовсім не викликає нарікань, як, наприклад, «рожеві танки», що миготіли в іншому нещодавньому російському блокбастері. Акторський склад радує, однак їхня гра у «Натомлених сонцем 2» зовсім типова для міхалковського кіно. Атмосфера, наявна в першому фільмі, геть-зовсім випарувалася. Щиро кажучи, після перегляду з режисером хочеться зробити те саме, що він зробив з Йосипом Віссаріоновичем в одній зі сцен.
Але в результаті глядачеві пропонується дивитися старанно нарізаний набір сцен, так само старанно позбавлених сенсу. Останню надію, напевно, треба покладати на третю частину - «Натомлені сонцем 3: Цитадель». Надія, як відомо, помирає останньою.