Одним із, мабуть, найбільш страхітливих жахів початку 90-х сміливо можна називати фільм режисера Веса Крейвена «Жахи на вулиці В'язів». І справа тут не в тому, що учорашньому, але сповненому бажання долучитися до капіталістичних цінностей «совку» ніколи раніше не показували, як підтягнутий чоловік у модному капелюсі приязно засаджує близькому своєму - потенційному члену комсомолу - пазуристу п'ятірню просто в пузо, щоб подивитися, якого кольору у нього кишки. І справа навіть не в тому, що зголоднілий кіноман у ті дрімучі часи залюбки дивився будь-який пропонований Заходом треш. Справа у неповторній атмосфері жаху, яка постійно витала в кадрі. Навіть коли на екрані був пасторальний пейзаж американського передмістя, яскраво освітлений променями сонця, ні герої фільму, ні, власне, глядач, не почувалися в безпеці. Фредді Крюгер міг уже стояти у нас за спиною та нетерпляче чекати, коли ж ми обернемося, щоб майстерним ударом пазуристої рукавички відшукати найкоротший шлях до нашого серця.
Відтоді сплило багато часу. Вес Крейвен постарів, зняв «Крик» і ще багато різного, а у першої частини пригод Фредді Крюгера з'явилося шість продовжень, що загалом зберігались на якісному рівні, заданому першим фільмом. Роберт Інглунд встиг зростися з пазуристою рукавичкою та знятися в кількох інших фільмах. І зненацька «Жахи на вулиці В'язів» припинилися. Глядач зрозумів, що йому більше нецікаво дивитися кривавий треш про психопата в смугастому светрі. І згадали про цей треш лише недавно, на хвилі моди на ремейки та перезавантаження старих фільмів. Власне, про фільм можна сказати майже те саме, що й про всі інші ремейки.
Молода дівчина приходить на зустріч зі своїм приятелем, який не спав уже бозна-скільки ночей. Приятель поводиться дивно, говорить про те, що не хоче засинати, та йде в туалет. Там він, борючись із невидимою силою, каже ножу, який стискає в руках, що той несправжній. Ніж не розмовляє англійською, тому натурально вбиває хлопця, який встромляє його собі в горло. Після похорону хлопця до героїні уві сні приходить маленька мертва дівчинка, а через якийсь час і симпатичний горілий мужик у смугастому светрі. Дівчина починає згадувати, коли ж вона, власне, познайомилася з покійним приятелем, у якого вдома лежать її дитячі фотографії. До неї в кімнату вривається матуся. Фредді мерзотно регоче й тицяє в усіх гострими предметами. Кривава карусель остаточно заплутує глядача, якому ближче до середини фільму хочеться покінчити з собою від нудьги. На екрані когось затягують у дзеркало, і глядацька туга розвіюється від довгоочікуваних фінальних титрів.
Сюжет фільму, що починається доволі динамічно, вже через півгодини перетворюється на пекельний маразм і починає шалено бісити. Причина цього, швидше за все, - історія його створення. Для ремейка «Жахи на вулиці В'язів» було створено 15 варіантів сценарію, фінальний варіант було складено з чотирьох. До того ж, знімальна група вирішила обійтися без консультацій творця оригінального жаху Веса Крейвена. У результаті режисер Семюель Баєр пропонує глядачеві навіть не кіно, а якусь фігню. Із непоганим відеорядом. Із відмінно підібраним Фредді Крюгером, роль якого виконав актор Джекі Ерл Хейлі, котрий бігав у «Хранителях» у масці Роршаха. Із цілковитою відсутністю будь-якої атмосфери. І, найбільш прикро - зовсім не страшний. Власне, половину фільму глядач сидить із думкою «ну оце була затравка, а зараз уже буде страшно». Минувши середину фільму, ми розуміємо, що страшно так і не буде, і тупо чекаємо фіналу. Фактично, Баєр зняв, мабуть, перший в історії фільм жахів, який можна дивитися з незворушним обличчям, попиваючи чай, позіхаючи та почухуючись.
Утім, записувати фільм у «провальні» рано. І на самого Крюгера, і на його жертв цілком приємно дивитися. Якщо вас може налякати несподіване «бу» з-за рогу - а це єдиний покликаний вселити страх прийом, використовуваний у цьому фільмі, - то нові «Жахи на вулиці В'язів» можуть вам сподобатися. У будь-якому разі фільм Баєра згодиться всім тим, кому треба на щось убити дві години часу. У фанатів попередніх семи серій «перезавантаження» викличе лише роздратування.