Зізнаємося хоча б самі собі - як режисер Кевін Сміт закінчився ще в далекому 2001 році, коли на екрани вийшов його фільм «Джей і Мовчазний Боб завдають удару у відповідь». Навіть тоді цей фільм був уже більш ніж посереднім трешачком. Усе, що Сміт видав після 2001 року, можна легко охарактеризувати одним ємним словом, яке ми краще не писатимемо. «Парочка копів» - це чергова подібна фігня у скарбничці режисера.
Два нью-йоркських копа - Джиммі Монро й Пол Ходжес - втрачають місячну зарплату через те, що в запалі переслідування відбирають у хлопчака велосипед, і відеозапис цієї події потрапляє на YouTube. Це досить недоречно, оскільки Джиммі готується видати дочку заміж, і йому терміново потрібні гроші. Заради такої події він хоче продати рідкісну колекційну бейсбольну картку, яку в нього викрадає пристрасний колекціонер усілякого непотрібу. Тим часом Пол постійно з'ясовує стосунки з дружиною, яку підозрює в подружній зраді. І ось ця парочка копів починає розслідування викрадення картки.
Вийти з кінозалу хочеться вже за півгодини перегляду, після чергового «іскрометного» жарту, який, до речі, непогано б якось підсвічувати, щоб зал розумів, коли сміятися. Брюс Вілліс на екрані відверто нудьгує, його кінонапарник натужно жартує, несмішно кривляється й намагається здаватися Крісом Такером. Цю парочку копів оточує натовп ідіотів, які посередньо грають і весь час жартують так, що, напевно, навіть американська публіка не сміється. Ще одним мінусом можна назвати те, що режисер так і не визначився - що ж він знімає й навіщо. Вдалих жартів тут немає, екшен-сцен катастрофічно мало, а ті, що є, зняті відверто убого. Сюжет фільму не тягне навіть на визначення «примітив».
Якщо літня спека замучила вас так нестерпно, квиток на «Парочку копів» - це чудовий привід дві години посидіти в темному прохолодному залі. Тільки придумайте собі на ці дві години заняття - на екрані однаково нічого цікавого не відбуватиметься.