Поява Вашого фільму збіглася в часі з серією подій у пострадянському просторі, які одразу актуалізували його тематику: хвиля міліцейського свавілля в Україні, «приморські партизани» в Росії.
Можна сказати, Ви своїм фільмом зачепили нерв історичної ситуації в наших країнах. Чи вважаєте Ви це простим збігом? Чи можливі взагалі збіги у співвідношенні кіно та реальності, що програмують одне одного, зливаючись в єдиний медіапотік?
Сергій Лозниця: "Сценарій фільму я написав ще в 2004 році. До цього я доволі довго подорожував російською провінцією, знімаючи документальні фільми. Мене насамперед цікавила провінція, бо там усе видно виразніше. Звісно, я був вражений побаченим і, намагаючись розібратися зі своїми враженнями, написав сценарій. Для мене все, що я робив, відбувалося усвідомлено. Тепер щодо кіно та реальності. Ви спершу формуєте уявлення про світ, а потім втілюєте це уявлення в дію. Інша річ, що в кіно дія має умоглядний та зворотний характер. Тож ніщо не програмує ніщо. І в «кіно», і в «реальності» одне джерело – світогляд".
Одного разу Ви назвали місце дії Вашого фільму «простором, що говорить мовою «Котлована» Платонова». Чи Україна також суцільно належить до цього простору?
Сергій Лозниця: "Йшлося про мову, влаштовану таким чином, що може дозволити подібні формули, спосіб мислення і, відповідно, подібний спосіб дії. Якщо дивитись із погляду літератури, це, звісно, розкіш і багатство, але жити з цим буває іноді, м’яко кажучи, тривожно. Про Україну можна говорити в тому сенсі, в якому її люди є адаптованими до цієї мови. Можете прийняти для себе кілька мовних критеріїв – і ви проведете цю демаркаційну лінію самі. Наприклад, найпростіший критерій – яке радіо слухають таксисти в Донецьку, Києві, Львові? І таке інше… Хто володіє символами – той володіє світом. Проста формула".
Знімати фільм в Україні вирішили з технічних чи з концептуальних причин?
Сергій Лозниця: "Ми знімали фільм в Україні, бо знайшли українського копродюсера Олега Кохана, і, отже, фінансування частково було українським. Олег розраховував на підтримку Міністерства культури, а якщо ви отримуєте таку підтримку, то у вас є певні зобов’язання, зокрема місце зйомки. Підтримку Міністерства культури України ми в результаті так і не отримали".
Дія Вашого фільму відбувається начебто в часовому зазорі, міжчассі – в «сучасній» його частині присутні ознаки як 90-х, так і 2000-х. Яку темпоральність Ви конструювали в фільмі?
Сергій Лозниця: "У фільмі немає жодних ознак 90-х. Військова та міліцейська форми – сучасні російські. Номери машин сучасні. Зрештою, це не має великого значення. І пострадянський, і радянський, і дорадянський простори і тоді, і тепер відрізнялися від західноєвропейського простору. Назвімо це культурними особливостями або культурним кодом. Звісно, ставлення до часу в нас інше, і «розгортаємо» ми його інакше".
В одній із сцен фільму міліціонер питає героя: «Ти що, не знаєш, яка зараз ситуація в країні?», хоча ніде не уточнюється, що за ситуація. Йдеться про якийсь безперервний «надзвичайний стан», в якому перебуває країна, де закони ніби «підвішені»?
Сергій Лозниця: "А в нашій країні весь час надзвичайна ситуація. Адже ми за все боремось. Боротьба з капіталізмом, боротьба з комунізмом, боротьба з багатством, боротьба з бідністю, боротьба за сніданок, за повітря, за можливість сісти в автобусі першим – усюди суцільна боротьба. Формула свідомості – чітка та проста як правда: так – так, ні – ні, і нічого посередині".
Деякі персонажі фільму говорять і поводяться з підкресленою награністю, щоб не сказати театральністю. Виникає враження, що герої, за Вашим задумом, несвідомо копіюють моделі поведінки, отримані ззовні.
Сергій Лозниця: "Нічого вони не копіюють. Актор або переконливий у рамках прийнятої у фільмі умовності, або ні. На мою думку, всі актори у фільмі переконливі".
Фабула Вашого фільму має дивовижні паралелі з повістю Сорокіна «Метель», яка створювалася паралельно з фільмом: її герой теж губиться в порожнечі нескінченного російського простору.
Сергій Лозниця: "А що, Одіссей не губився у просторі? А Дон Кіхот? А Чічіков? Він досі їздить у своїх нагальних справах. Тож якщо характерні особливості часу й існують, шукати їх треба в іншій області. Адам теж не туди потрапив. Було так добре, і раптом – вигнання".
Ви багато говорите про розвиток нових медіа, про те, які трансформації очікують кіно. Чи плануєте Ви спробувати себе в іншому жанрі, ніж наративний фільм, – у жанрі відеоінсталяції, наприклад? Чи отримували Ви колись пропозиції демонструвати Ваші фільми не в кінотеатрі чи по телебаченню, а в музеї чи галереї? Чи такий формат пасує до таких Ваших фільмів, як «Пейзаж»?
Сергій Лозниця: "Я зробив один фільм, у фінансуванні якого брав участь паризький музей Бранлі. Він називається «Північне світло», знятий у Карелії. Відеоінсталяцій поки що робити не збираюсь".
У чому причина посилення інтересу до Другої світової війни? Чи бачили Ви фільм Міхалкова «Втомлені сонцем – 2»?
Сергій Лозниця: "Зазвичай звертаються до того, що хвилює та непокоїть, оскільки воно є незрозумілим та неосмисленим. Фільм Міхалкова бачив. Говорити про нього не хочу. Навіщо говорити про фільм, який не вийшов? У Міхалкова були дуже хороші фільми – «Рідня», наприклад".
Чи плануєте Ви повернутися до документалістики?
Сергій Лозниця: "Що означає «повернутися»? Я з неї не йшов. Зараз робитиму невеликий документальний фільм. Матеріал у мене вже є. Залишилось змонтувати й озвучити. Фільм матиме назву «Лист»".
Ви колись згадували ідею документального фільму про Київ на основі архівних матеріалів…
Сергій Лозниця: "Про Київ я хотів би зняти ігровий фільм. Місто в перші місяці війни: до окупації, окупація та після встановлення нової влади. Сценарій фільму базується на щоденникових записах, спогадах людей, які пережили той час. Ідея фільму дуже проста: задля збереження себе живе змушене трансформуватись. Але де межа прийнятного, межа, за якою втрачається смисл людського?"
Ваш фільм невдовзі виходить в американський прокат. Створюючи «Щастя моє», Ви адресували його універсальному глядачу чи орієнтувалися на вітчизняну аудиторію?
Сергій Лозниця: "Фільм я адресував усім, а орієнтувався на себе. Я взагалі не розумію, що означає на когось орієнтуватися. Як це можна зробити? Якщо ви хочете в чомусь реалізуватися, а по-іншому в мистецтві не має сенсу, треба лише бути самим собою".
Яким буде Ваш наступний фільм?
Сергій Лозниця: "Я зніматиму фільм за воєнною повістю Василя Бикова «В тумані». Фільм буде в чомусь схожий, а чимось відрізнятиметься від моєї першої картини".
Чи є у Вас задуми фільмів, не пов’язаних із Другою світовою війною?
Сергій Лозниця: "Є задум фільму про голод в Україні. Мене цікавить технологія зведення суспільства до примітивного, «амебного», стану, технологія руйнування суспільства. Як спровокувати людей на самознищення, що й було зроблено більшовиками. Наскільки цей зовнішній вплив можливий без внутрішньої готовності соціуму до такого впливу, і чи є щось, на що можна спертися, аби протистояти розпаду?"
Олексій Радинський