Незважаючи на те, що вже добрих чотири дні ОМКФ демонструє міжнародні хіти і кращі картини новачків європейського арт-хауса, справжні аншлаги почалися тільки з учорашнього дня. Попереду у фестиваля ще половина міжнародного конкурсу, безліч майстер-класів, серія короткометражок з української секції, гала-прем'єри і багато іншого, так що до фіналу кіноогляду залишилися ще кілометри плівки і десятки картин.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Вчорашній день редакція tochka.net провела перегалядаючи найбільш інтригуюче кіно програми - іранське, а на останок навіть українська секція торкнулася специфіки східної, а точніше - хасидської культури.
Міжнародний конкурс продовжився іранським роуд-муві "Атомне серце". Фільм є другою режисерською пробою Алі Ахмадзаде - архітектора і музиканат з Тегерану, який вперше взявся за камеру всього два роки тому. Героями картини стали дві іранські дівчини Аріні і Нобахар. Подруги повертаються з нічної вечірки коли потрапляють в дорожню аварію і розбивають чужу машину. Дивний хлопець пропонує відшкодувати збитки, а натомість просить дівчат відправитися з ним у нічну подорож по нічному Тегерану.
Реалістична картина з цілком приземленими діалогами, жартами і співом пісень в салоні прокуреного авто з часом набуває магічний і абсурдний характер. Хвилину тому дівчата говорили про земні речі - колишніх хлопців, роботу, еміграцію в іншу країну. Однак з появою загадкового чоловіка, в салон авто непомітно просочується справжня містика у вигляді обривок фраз про паралельні світи. У наслідку, як би дівчата не намагалися втекти від лячного таємничого супутника, хлопець знає на якій заправці знайти Аріні і Нобахар адже у них є "секретна місія".
Абсолютно огранічним видається те, як Ахмадзаде вписав магічний реалізм в стандартну східну інді-драму. Логічний жанровий перехід майже не відчутний, адже режисер не змінює динаміку фільму, знімаючи в більшості випадків салон авто загальним планом. Міська насиченість разом з тим тут добре передана за допомогою звукової поліфонії, шуму нічних вулиць, крізь котрий проривається авто головних героїв.
Не намагаючись не ппочатках пояснювати містичний абсурд, що увірвався в середині фільму, режисер як мінімум зацікавить глядача, з ким мають справу наші героїні - Мефістофелем, інопланетянином або ж просто божевільним. Ближче до кінця картина розжене уяву і додасть саспенсу, щоб обірватися відкритим фіналом. Єдина помилка режисера в тому, що однією з фінальних сцен стало пояснення походження таємничого хлопця. Фактично Ахмадзаде проробив всю роботу за глядача, ймовірно, побоявшись залишитися незрозумілим.
Незабаром на великому екрані ОМКФ Ахмадзаде поступився місцем легендою іранського кінематографа - Джафара Панахі. У секції "Фестиваль фестивалів" тут показали останній фільму Панахі "Таксі", що отримав Золотого Ведмедя в Берліні, і це, мабуть, один з кращих "фестивальних уловів" для Одеського кінофестивалю цього року.
Крім своєї новаторської манери зйомки, як одного з найвпливовіших представників іранської "нової хвилі", Панахі також відомий як справжній кіно-дисидент. У 2010 році Панахі був несправедливо заарештований як політичний в'язень і до 2020 режисеру заборонено знімати кіно і покидати Іран. Будучи під домашнім арештом, пан Джафар продовжує створювати кіно і потайки відправляти його на світові кіноогляди. Наприклад, один з останніх фільмів під іронічною назвою "Це не фільм" Панахі передав в Канни на флешці, прихованій у іменинному торті.
Втім, по-справжньому вражає не винахідливість Панахі в такого роду контрабанді, а його невичерпна уяву, що штовхає працювати режисером, маючи при цьому мінімум коштів і будучи поза законом. Нова картина Панахі "Таксі" - це майстерно зроблений мок'юментарі (художній фільм стилізовані під документалістику), в якому Джафар сам сів за кермо таксі і колекціонує історії пасажирів, зняті на відеореєстратор і дві непрофесійні камери.
Кругообіг людей, що сідали в таксі Панахі дозволяє розкрутити відразу кілька жанрів картини, від абсурдною комедії до кримінальної драми. Автор, здавалося б, лише на початку намагається не втручатися в процес, однак зовсім скоро стає повноцінним учасником того, що відбувається.
Настрій на документалістику, цього разу справжню, підхопила картина "Дибук. Історія мандрівних душ "в секції українського конкурсу. Польський режисер Кшиштоф Копчинський документує непрості відносини українців і хасидів, які щороку відвідують Умань у паломництві до могили святого лідера брацлавського хасидизму ребе Нахмана.
Щороку в Умань прибувають тисячі хасидів з 70 країн. Вони фактично підтримують більшу частину економіки міста, але не всіх в місті це влаштовує. Українські націоналісти агітують проти іноземців та звинувачують місцеву владу у продажності. Конфлік підсилює той факт, що на березі озера, де найбільша група хасидів приходить помолитися кожен рік був споруджений великий християнський хрест.
Режисер навмисно абстрагується і не приймає чиєїсь сторони. Таким чином глядач отримує часом настільки незручну правду, що після показу перед режисером за своїх співгромадян вибачалися як українці, так і місцеві представники єврейської громади. Копчинський намагається дослідити проблему зсередини, розгойдуючи човен все сильніше. Ось місцева влада хоче встановити монумент полководцям Гонті та Залізняку, що вирізали більше 20 тисяч уманських євреїв, і все це фактично на очах у приїжджих хасидів. Ось хасиди говорять про "примітивну націю українців-антисемітів", чию землю Бог не стер з лиця землі завдяки тому, що хасиди не залишають священну землю.
Демонструючи різні культури і побут, релігійні обряди і масові зібрання, українці з євреями виявляються не такими вже різними. Місцевих жителів тут об'єднує прихильність стереотипам, невміння прощати і бути терпимими, сліпе слідування за схематичною і прикрашеною історією зі шкільного підручника. Складно сказати, хто ставитися до чужинців більш вороже - втомлені від постійних туристів українці, або паломники-хасиди з почуттям постійного утиску.
Подробиці фестивального тижня читайте на tochka.net, а також дивіться в сюжетах телеканалу "Україна", що висвітлює головні події ОМКФ.