Останні дні Одеського кінофестивалю зовсім не означають спад ажіотажу навколо насиченої програми кіноогляду. Міжнародний і український конкурс в самому розпалі, попереду ще безліч майстер-класів та творчих зустрічей, а також спеціальних показів фестивальних хітів, які в Україні, певно, можна побачити тільки на ОМКФ.
В основному конкурсі відбулася міжнародна прем'єра російської стрічки "Метаморфозіс" Сергія Тарамаєва і Люби Львови. Фільм викликав абсолютно кардинальні думки - деякі лаяли стрічку і ставили найнижчий бал, інші ж хвалили химерну історію, називаючи однією з кращих в конкурсі.
Головний герой Олексій Сенін, геніальний молодий всесвітньо відомий піаніст живе в досить ізольованому світі, створеному його матір'ю і тіткою. Це єдине місце, де йому безпечно і спокійно. І, якби не одна несподівана зустріч, Олексій в цій "музичної капсулі" провів би все життя. Під час поїздки, організованої багатим бізнесменом Володимиром, Олексій знайомиться з його дочкою Сашею. З першої миті Саша дає йому те, чого не вистачало в його задушливому сімейному колі. Разом піаніст і дівчина готові захищати свої світи від всіх і всього. Але є одна проблема: Саші всього одинадцять років.
Ця симфонічна за настроєм стрічка увібрала в себе краще від дореволюційного кіно і російської літератури, разом з тим відсилаючи глядача до сюжетів римської міфології. "Метаморфозіс" хочеться одночасно хвалити за режисуру і добре прописаний сценарій, де персонажі настільки яскраві, що розповідають історію лише своїми типажами. Разом з тим багато в чому фільм зобов'язаний оператору Азізу Жанбакієву, який збудував "Метаморфозіс" на гармонійної симетрії.
Автори картини Сергій Тарамаев і Любов Львова в деякому роді знову роблять музику рушійною складовою фільму, як це було в їх попередній відомій картині "Зимовий шлях" про стосунки молодого співака і гопника. В "Метаморфозісі" чеховська атмосфера садиб з порцеляновими чайними сервізами гармонійно поєднується з казковими абсурдистськими сюжетами, які просочуються в прагматичний світ дорослих, де справжня і чиста прихильність 25-річного хлопця і 11-річної дівчини викликали скандал.
Ще одна стрічка де лякаючий реалізм зустрічає світ фантазій і привидів - німецька картина "Привіт з Фукусіми" Доріс Деррі. Фільм розповідає про молоду німкеню Марі, яка тікає в Фукусіму, щоб змінити своє життя. Вона працює в організації "Clowns4Help" в надії розважити людей, які вижили після атомної катастрофи 2011, які до сих пір проживають в притулках.
Вже скоро Марі розуміє, що вона не в силах зробити цю трагедію менш виснажливою. Але замість того, щоб втекти, Марі вирішує залишитися зі сварливою старою Сатомі, останньої гейшею Фукусіми, яка за власним бажанням повернулася в свій зруйнований будинок в радіоактивній зоні відчуження. Обидві жінки - абсолютно різні, але кожна з них по-своєму стала заручницею свого минулого і повинна зрозуміти, як позбутися від почуття провини і тягаря пам'яті.
Незважаючи на хвилюючу для всього людства тему, фільм знятий в чорно-білій палітрі, навмисно відходячи від скорботного реалізму. "Привіту з Фукусіми" це безсумнівно на руку. Тут ще встигнуть з'явитися як аматорські відео повеней, так і сцени з примарами померлих під час трагедії в 2011 році. Складно уявити більш органічну форму для такого еклектичного висловлювання ніж ч \ б.
Звичайно ж фільму можна дорікнути в досить шаблонній концепції подорожі на землю Висхідного сонця, де європейка осягає шлях просвітлення через звичаї і розмірений спосіб життя японців. Екзотичність стрічці додає не тільки звичний для східних народів побут у вигляді футони замість ліжка або ретельно продуманим правил чаювання. Культура Японія, на відміну від багатьох європейських країн, до сих пір дуже тісно переплетена з давньою міфологією духів, яка тут природним чином вплетена в сюжет фільму. Складно уявити, що такий прийом спрацював би в картині будь-якиї іншої країни.
Літня школа ОМКФ тим часом приймала з творчою зустріччю члена журі міжнародної конкурсної програми американського інді-режисера і сценариста Алекса Росса Перрі. Кінематографіст розповів про особливості власної роботи як сценариста і режисера:
"Для мене ідеальний робочий простір - це стіл в порожній кімнаті. Я ніколи не пішов би працювати в публічне місце, я краще напишу сценарій вдома зі своїми трьома котами. Вони - моє головна розвага."
"Мені потрібно створити героїв, яких би я розумів, ніби я створив їх сам. Я повинен знати причину, чому вони діють так, а не інакше. Мені потрібно знати, що рухає моєю версією цього персонажа, зробити його своїм. Якщо глядач запитає мене «чому», я не маю права не дати йому відповіді."
Режисер, як виявилося, дуже скептично ставиться до нових технологій:
"Я не боюся технологій, я просто їх не розумію. Мені не зрозуміти, як у людини можуть бути такі інтимні стосунки зі своїм телефоном. Якщо Netflix, Vudu, Amazon Prime Video там інші проіснують більше 10 років, то це буде дивом. Те, що вони роблять, не є чимось принципово новим. Мені подобається Google Earth і Streetview. Я люблю забивати локації, де я ніколи не був, і вертіти їх на всі боки."
"Якщо ти дивишся фільм на 60-ти мм плівці і бачиш в ньому фільтри інстаграма, то ти не зрозумів своє життя і не розумієш свій телефон. Робити фільми, щоб було "як в інстаграмі" - це не невігластво, це відсталість."
На майбутнє у Алекса Росса Перрі заплановано два кардинально різні проекти, до яких йому не терпиться приступити:
"Я вже рік пишу сценарій для "Вінні Пуха" і тільки зараз подав чорновий варіант. Схоже, Дісней повністю захоплює ринок. Спочатку "Зоряні Війни", Marvel, тепер я. Ще я працюю над екранізацією роману "Імена" Дона Деллило. Я жонглюю цими проектами. Вони дуже різні, але їх об'єднує те, що це вперше, коли я не створюю персонажів для своїх фільмів."
Презентувати фільм "Моя бабуся Фанні Каплан" в національному конкурсі приїхали режисер Олена Дем'яненко, со-продюсер Дмитро Томашпольський, а також виконавиця головної ролі - Катерина Молчанова. Сюжет картини присвячений історії маловідомого любовного зв'язку "терористки" Фанні Каплан з братом Володимира Леніна Дмитром Ульяновим. Виробництво фільму зайняло 3 роки і було на половину профінансовано Державним агентством України з питань кіно.
Оскільки сучасних фільмів на історичну тематику в українському кіно не так вже й багато, проба Олени Дем'яненко вже може вважатися оригінальним твором. В цілому картина зовсім не намагається докопатися до істини про суперечливу революціонерку. Старі міфи тут підміняють новими, розбавивши фільм флешбеками, спогадами героїв, впсевдоінтерв'ю з сучасниками, показуючи таким чином відносність історичної правди. У випадку з картиною, де Фанні Каплан швидше виступає жертвою зваби, сімейна драма виявляється рушійною силою національного катаклізма.
Абсолютно новий досвід подарувала картина Пітера-Яна де Пюе "Земля просвітлених", яку показали в конкурсній секції документального кіно. У центрі сюжету банда афганських підлітків з племені Кучі, яка відкопує старі радянські міни і продає вибухівку дітям, які працюють в лазуритовій шахті. Коли вони не мріють про те, щоб американські війська нарешті покинули їх землі, дитяча банда контролює каравани, які займаються контрабандою блакитних дорогоцінних каменів через посушливі гори Паміру. Це гармонійне поєднання художніх і документальних кіноформ веде нас вражаючим шляхом через краси післявоєнного Афганістану.
Режисер і оператор Пітер-Ян де Пюе вісім років працював над картиною, знімаючи повсякденне життя афганських дітей. Від художнього кіно Пюе взяв можливість певної ретуші дійсності, зробивши вражаючу постановку в межах реальних подій. Від документального кіно тут безліч справжніх і унікальних сцен з побутом афганських дітей, які торгують опієм і зброєю. Та аграрна країна з кінними караванами в якій живуть ці діти, контрастує з військовим Афганістаном американських содлат, які проводять розвідку, розстріл і вибухи потенційних місць дислокації партизанів-талібів.
Ці два світи не перетнуться, проте їх життя переплетені дуже тісно. Ось американський солдат в одній зі сцен визнається, що до жаху боїться дитячі банди, адже не зможе вистрілити в дитини, при цьому розуміючи, наскільки небезпечні ці 12-річні хлопчики. Що стосується підлітків-самітників, їх мрії безпосередньо пов'язані з "місією військової присутності": один з них каже, що стане королем Афганістану і буде жити в палаці, інший збирається полетіти до зірок на коні. Але все це станеться лише після того, як чужинці покинути землі, а афганські підлітки захоплять Кабул, щоб отримати назад свій новий вільний Афганістан.
Знімаючи цих дітей, збиваються в банди, режисер зовсім не показує історію Афганістану з точки зору документалістики. Пітер-Ян робить свою картину максимально особистою, саме тому "Землю просвітлених" можна охарактеризувати як "докудрама".
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Подробиці фестивального тижня читай на tochka.net в нашій спецтемі Одеський кінофестиваль 2016, а також дивися в сюжетах телеканалу "Україна", що висвітлює головні події ОМКФ.