28 травня -1 червня в Києві в рамках виставки «Книжковий арсенал» проходив Фестиваль інтимної лірики. Одеський поет Євген Соя - один з учасників цього фестивалю. Це 19-річний хлопець, у якого нещодавно вже вийшло дві книги - «Бери» і «More», а восени вийде ще дві. Євгенія Сою добре знають у мережі завдяки його віршам про кохання.
-Ти вперше береш участь у подібному заході?
-Якось до цього я цурався таких проектів. Коли мені була певна кількість років, мені дуже хотілося потрапити в український літературний світ. Я все уявляв собі так, як в американських фільмах. Я уявляв, що письменники - це такі чисті люди, великі в плані розмаху людської особистості. Ну, напевно, так і є. Просто ті люди, з якими я зіткнувся на початку своєї кар'єри, розчарували мене. Я розумію, навіщо збивати у зграю. Те, що я пишу, і він пише - це не робить нас друзями автоматично. Так склалося, що я одинак, і не можу сказати, що мене це не влаштовує.
-Які емоції від фестивалю?
-Взагалі фестиваль сподобався. Багато людей було, вони ходили, вибирали книжки. Всі такі гарні, розумні. Книги, правда, не дуже були. Ну, а що робити?
-Спілкування між поетами і слухачами проходило тет-а-тет у маленьких засклених кімнатках. Які у тебе залишилися враження від цього перфомансу?
-Люди виявилися дуже доброзичливі. Усі, хто приходив до моєї кімнати, посміхалися. І коли виходили, теж посміхалися, що було дуже приємно. Я чомусь був упевнений, що будуть такі нюанси у вигляді якихось провокацій, але ні. Просили почитати якісь вірші або моє щось улюблене. Ці півтори години пролетіли дуже швидко. Питання ставили абсолютно різні, починаючи з "як пробитися молодому автору» і закінчуючи «що таке кохання».
-І як ти радив пробиватися молодим авторам?
-Викладати вірші в інтернет.
- А які тобі відомі успішні мережеві автори?
-З Дніпропетровська Максим Волохань колесить країною зі своїми віршами. Мій друг Нельсон-молодший отримав нещодавно якусь премію, і книжку видає.
-Але ж є і зворотний бік поезії в інтернеті - негативні коментарі. Як ти до них ставишся?
-Ну... Стало важче, коли з'явився вільний доступ до коментарів. Хоча чому б ні? Якщо є у читача своя думка, чому б її й не висловити. Щоправда, у поета може зникнути бажання після цього викладати свої вірші, але це вже інше питання. А якщо зникає бажання писати від того, що хтось сказав, що це л***но, значить, це не вартувало набраного тексту в ворді.
-Ти з кимось спілкувався на фестивалі з українських літераторів?
-До мене підходила дівчинка, голова українського літературного товариства «Маруся» Оксамитка Блажевська. З Катею Бабкіною я спілкувався, яка організувала весь цей перфоманс. У сусідній залі сиділа Лінор Горалик.
-Що ти читаєш зараз?
-Я читаю Джона Фанте, італійсько-американського письменника, якого дуже любив Чарльз Буковськи. За Фанте кіно нещодавно зняли «Запитай у пилу» з Коліном Фаррелом. Зараз я читаю «Почекай до весни, Бандіні».
Ще моя остання любов - Борис Рижий. Він із Єкатеринбурга, він уже помер, жив у 90-х. О, є у нього такий вірш, в якому чотиривірш:
Перехожу по лужам переулок:
Что, Муза, тушь растёрла по щекам?
Я для тебя забрал цветы у чурок,
И никому тебя я не отдам.
Геніально абсолютно.
-А що таке інтимна лірика взагалі?
-Майже вся поезія – наразі інтимна лірика. Я ж не знаю, як пишуть інші автори. Але якщо брати мою поезію, то це все інтимна лірика. Тому що коли ти сидиш у себе в кімнаті пізно-пізно вночі і навколо майже вже ранок, і в тебе повна попільничка, а сидиш ти голий з листком паперу і записуєш те, що у тебе всередині, нічого інтимнішого або навіть найпотаємнішого за це, напевно, немає .
І взагалі, дивлячись що розуміти під словосполученням «інтимна лірика». Якщо брати опис якихось сексуальних сцен, то це, звісно, теж круто, але «я кохаю тебе» складніше сказати, ніж «я хочу тебе». Тому такі тонкі ліричні зізнання, фіксування якихось моментів, образів - це значно інтимніше, ніж опис статевого акту і всього, що з ним пов'язане.
-А хто твої улюблені представники інтимної лірики?
-Вертинський Олександр Миколайович. Ходив днями на виставу за його твором «Сутінки богів», дуже хороша штука, я вже вп'яте дивився. Леонарда Коена дуже люблю як поета. Він на позицію вище, ніж усі інші для мене. Серж Гензбур. Жак Брель.
-А з українських?
-Та я ж їх не дуже-то читаю. Є така із Сімферополя дівчинка, Граф Грей.
-Коли вже ми говоримо про інтимну лірику, давай поговоримо і про більш особисті речі. Ти зараз у когось закоханий?
-Це дуже складно. Взагалі, мені, звісно, небагато років, але скільки я себе пам'ятаю (а це років шість-вісім), я весь час мав почуття закоханості до кого-небудь. Чи то якась однокласниця, чи моя дівчина, чи якийсь інтернет-персонаж. Грубо кажучи, мені було про кого думати перед сном. А зараз, останні чотири-п'ять місяців, це почуття кудись зникло. Раніше, якщо мене запитували, що найважливіше в житті, я завжди говорив: кохання. І коли сам потрапляєш у таку ситуацію, що начебто все є, все добре, якийсь успіх є, друзі, з якими тобі весело, але от коли кохання немає, все здається таким безглуздим.
-Так, значить, у тебе немає дівчини?
-Ні. В одному інтерв'ю мене запитали, що таке дім, і я відповів, що дім - це кохана людина. І нещодавно мене знову запитали в Києві, що таке для вас дім, і я відповів, що я бездомний.
-А з чиєї ініціативи розсталися?
-Я, напевно, дуже складна людина, а ще й мій спосіб життя. Імовірно, дуже важко мене витримати. Хоча є ж дівчата, «дружини декабристів», які чекають. Адже я в Одесі живу, і в нас велика кількість хлопців - моряки, і от вони відсутні півроку, і їх там якось чекають, і все нормально. А тут отак от. Останні років зо два мої стосунки закінчуються через мій гастрольний спосіб життя.
-Але трапляються ж у турах якісь романи?
-Трапляються, і це чудово.
-А ось ці дівчата, про яких ти пишеш, вони ревнують тебе?
-Але це ж безглуздо - ревнувати! Не знаю, я не питав. Я думаю, що навіть частина цих дівчат, яким присвячені вірші, можуть не здогадуватися, що це про них. Хоча, може, я помиляюся.
-А «Харьковская луна» про реальну людину?
-Так, усі думають, що це про якусь харківську дівчину, але він написаний просто у Харкові. Я ночував у однієї моєї знайомої, ми розійшлися по кімнатах, спати не хотілося, я довго сидів на балконі, курив. І от цей харківський місяць, який плавно вливалась у вікно, - це показник такого бажання опинитися поруч.
-А сам ти ревнуєш?
-Було пару випадків, але вони мали підстави. А отак, щоб накручувати щось – швидше ні.
-І як це проявляється?
-У злісних sms, монологах.
-А це правда, що ти ледве школу закінчив?
-Так, я прогулював останні років чотири... Але іспити я гідно здав.
-А дитинство у тебе щасливе було?
-Ну, років у 7-8 воно мені здавалося таким страшним, я почувався таким обділеним. Але от зараз, коли я згадую, мені здається, що воно було цілком хорошим. А тоді мені здавалося, що мене не розуміють, що я нікому не потрібен, що мене не люблять. У Андруховича у «Таємниці» я читав щось подібне: «Яке дитинство щасливе, ви що? Я не спав пару ночей, тому що був закоханий в однокласницю». Тобто сприйняття зовсім інше, і ті проблеми, які були, здаються такими важкими.
Ще цікаво, що в дитинстві, років у 12, я був служкою у церкві, їздив у табір із дітьми і з священиками, і в принципі планував стати священиком. А потім якось так з'явилася у мене в житті література, музика, алкоголь, дівчата - і вже все.
-А як у тебе в школі було з літературою, з творами?
-З українським непогано, до речі. У класі 10-11, коли проходили Стуса, мені було цікаво. Ще я пам'ятаю, якось написав твір у класі сьомому про Другу світову, а він там виграв якусь премію всеукраїнську.
-Мені здається, твої останні вірші якось змінилися, стали абстрактнішими, чи що...
-Мої останні вірші більше схожі на музику без слів. Вони більше для того, щоб передати атмосферу. Мені одна знайома казала: «Послухай Рахманінова, послухай Рахманінова». І я, зрештою, скачав, увімкнув, почав слухати. І от якось не пре. Тому що просто музика. А потім я якось сидів вночі, курив, увімкнув і так перейнявся цим усім, уявив якісь образи, якісь картини. І, напевно, те ж саме з моїми останніми віршами. Мені хочеться рухатися в цьому напрямку.
А взагалі я б назвав свою поезію словом, яким називається новий альбом Brazzaville, Jetlag Poetry. Це коли ти багато подорожуєш, і в тебе у свідомості не відбувається зміна часових поясів. Ти, припустимо, приїжджаєш до Барселони, там вечір, а в тебе у голові ще ранок. Цей стан називається джетлага. І от цей стан розгубленості і прострації мені дуже близький.
-У тебе скоро виходить дві книжки. Розкажи про них.
-Так, обидві вийдуть у вересні. Одна - у харківському видавництві «ТМИН», а друга - у російському видавництві «Азбука». До першої увійдуть мої зовсім нові вірші. Вона така буде меланхолійна, сумна. Вона називатиметься «Хіторімакура». Це японською означає «почуття самотності, яке ти відчуваєш перед сном». Мені якось у поїзді нічого було робити, я купив на станції якийсь жіночий журнал, щось на кшталт «Лізи» або «Отдохни». І там був цілий список цих японських слів. Я коли побачив це слово, відразу ж зрозумів, що це саме воно.
А до другої книжки увійдуть вірші, написані з 2008 по 2010, вона називатиметься «Цветы из ничего».