Анна Завальська – відома українська артистка, і багато хто знає її як учасницю гурту Алібі. Але сьогодні левову частку діяльності Анни займає не музика, а театр "Мізантроп". Чому артистці виявилося некомфортно в українському шоу-бізнесі і як вона почувається в ролі "сірого кардинала" – читай в ексклюзивному інтерв'ю Анни Завальської для читачів tochka.net.
- Анно, всі звикли асоціювати вас якщо не з гуртом Алібі, то, як мінімум, зі співом. Чи існує зараз в українському шоу-бізнесі співачка Анна Завальська, чи програма "FromHollywood With Love" стала своєрідною крапкою в музичній кар'єрі?
На жаль, нам ніяк не позбутися ярликів, які люди охоче вішають один на одного. Це цілком нормально, всім потрібна ідентифікація. Те, що більшу частину свого життя я присвятила сцені, звичайно, визначає мене як співачку, але для мене це не єдиний спосіб професійного самовираження. Спів – це лише один з можливих інструментів. Навіть в рамках моєї музичної кар'єри я проходила кілька різних етапів: від фольклорного колективу Струмочок та першого в історії українського шоу-бізнесу поп-квартету Капуччино до успішного дуету Алібі та мого сольного проекту. Я спробувала всі можливі формати і себе в них, і моє особисте становлення відбувалося завдяки кожній із цих сходинок. Суть у тому, що творча людина не може бути константою. У якийсь момент я зрозуміла, що колишні свої віхи я переросла, а ось нові слова, з якими хочу звертатися до слухача, – ще не підібрала. Мій улюблений письменник Лоуренс Даррел точно висловив цей стан:
...Я припинив писати – якось у мене перестало виходити поєднувати ілюзії – без них-то мистецтва не буває – і правду життя: так, щоб не зяяли діри.
Програма "Из Голливуда с любовью" для мене була свого роду вінцем усього, до чого я прагнула в творчості: в ній поєдналися моя любов до ретрофільмів, джазу і бажання розповідати глядачеві змістовні історії. Це абсолютно моя стихія, я в ній максимально органічна.
Але, на жаль, оскільки творчість, на відміну від халтури, вимагає витрат та підготовки без гарантії віддачі (я працюю без продюсерських вкладень і підтримки), і в силу ряду інших причин, ми граємо її лише кілька разів на рік. Тому зараз мені необхідно призупинитися і подумати, що ж далі. Крапка це чи ні – покаже час. Але я перебуваю в перманентному пошуку тих важливих сенсів і слів, які повинна вимовити зі сцени. Ілюзій щодо колишньої популярності я не маю: я цілком готова до того, що буду створювати або співати щось дуже адресне, нішеве, особисте... щось, що не вписуватиметься у формати і очікування.
- Ви не надто афішуєте особисте життя. Розкажіть, як знайомство з чоловіком і народження сина вплинули на вашу творчість?
Не афішую, але і не приховую його. Точніше, ніколи не намагалася стимулювати глядацький інтерес інтимними подробицями з особистого життя і дотримуюся цього донині. А щодо впливу, то кожна наша зустріч так чи інакше нас змінює. Але я переконана, що є ключові і доленосні зустрічі. До слова, зустріч з Дімою мені такою не здалася спочатку, але, оглядаючись назад, я розумію, що моє життя ділиться на "до" і "після" нашого знайомства. Якщо хочете, можете обізвати це "кармічним зв'язком". По-перше, саме Діма дав мені вектор у пошуку себе справжньої, і цей шлях не був безболісним. Нас зблизила саме спільна творчість, спільні пісні і проекти, багато з яких були і для групи Алібі.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Моє професійне і особистісне дорослішання поряд із Дімою зазнало значних метаморфоз, і зараз ми обидва прийшли до всього, що нас об'єднує. Звичайно, мені дуже подобається, коли мною милуються і ставлять на п'єдестал, але в нашому з Дімою випадку іноді потрібно мінятися ролями – це допомагає рости, зберігати тверезість у сприйнятті реальності і періодично переоцінювати власні цінності. Як вплинуло на мою творчість народження сина? Напевно, на це запитання я ще не готова відповісти.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
- Що зараз можете назвати справою свого життя?
Я абсолютно не знаю, що чекає мене завтра, і, як я вже зазначала, для творчої особистості не може бути чогось постійного і стабільного. Але, мабуть, левову частку моєї сьогоднішньої діяльності займає не музика, а театр "Мізантроп". Цікаво, що раніше мені доводилося бути в центрі уваги на сцені, а тут вперше я опинилася з іншого її боку. Але при цьому усвідомлено залишилася у творчій сфері, аби брати участь у важливих культурних процесах країни та робити свій внесок у їхній розвиток.
Я боєць невидимого фронту або, якщо хочете, "сірий кардинал".
Мені здається, що сьогодні театр став тим, чим він повинен бути: мистецтвом, яке відгукується на виклики і питання сучасного життя, він став по-справжньому важливим соціальним явищем. Ось шоу-бізнес для мене в певний момент виявився занадто тісним, примітивним, передбачуваним і безглуздим. Я не відчуваю там щирості і свободи особисто для себе. Тому той сучасний театр, який майстерно руйнує шаблони і стереотипи, мене надихає безкомпромісністю відносно творчості, своєю правдою і дає мені стимул шукати себе за межами звичного без будь-якких страхування і авансів.
- На презентації театру "Мізантроп" був названий основний склад команди: режисер Ілля Мощіцкій, композитор Дмитро Саратський і балетмейстер Микола Бойченко. Яка роль у діяльності театру Анни Завальської?
Я боєць невидимого фронту або, якщо хочете, "сірий кардинал". Діапазон моєї діяльності для театру великий: від створення прес-релізів (оскільки я звикла і люблю працювати з текстами і смислами) до зовнішніх комунікацій і pr-стратегій. Бути своєрідним рупором театру – це велика відповідальність і виклик самій собі. Це вимагає повного занурення у процес з самого початку шляху. Мені пощастило, що моя репутація і кредит довіри, сформовані за роки роботи в шоу-бізнесі, дозволили мені бути почутою представниками ЗМІ в найкоротші терміни, і механізм поступово запрцював.
Майбутнє ніколи не настане, якщо напихати аудиторію поп-корном, від якого у людини, яка мислить, печія.
Мою роль і посаду в команді складно визначити – тут може бути маса варіацій: від "театральний менеджер", "креативщик", "керівник Misanthrope PR" до "член сопродюсерської команди театру Мізантроп"... це абсолютно не важливо! Важливіша спільна справа, якою ми горимо всією командою.
- Незважаючи на те, що театр був анонсований як незалежний, який не женеться за комерційною складовою, чи є він зараз прибутковим?
Театр – це така сфера діяльності, де все відбувається всупереч здоровому глузду. Зате на чистому ентузіазмі. Театр в ідеалі повинен себе окупати, і ми, ясна річ, цього прагнемо, але очевидно, що це не може бути стабільним бізнесом. "Мізантроп" продовжує вкладати весь свій фінансовий ресурс у власний розвиток, що іноді нагадує місіонерство. З огляду на всі інвестиції з моменту створення театру, команді на сьогоднішній день вдалося вийти в нуль, і це прекрасний результат.
- З якими труднощами і проблемами ви зіштовхнулися в процесі розвитку театру? Назвіть основні.
Тут я буду розмірковувати "зі своєї дзвіниці".
Все починалося з того, що я просто допомагала команді донести до широкої аудиторії за допомогою ЗМІ інформацію про театр "Мізантроп". Не всі реагували відразу позитивно, аргументуючи тим, що тема театру не рейтингова і занадто складна для середньостатистичного глядача/читача, а значить – не медійна. Тобто першим викликом і завданням (не проблемою) особисто для мене було "достукатися" і пояснити, що в нашій країні необхідно хоч зрідка говорити (кожному на своїй території) про високе і важливе навіть на шкоду рейтингам, але зате на користь майбутнього, яке ніколи не настане, якщо напихати аудиторію попкорном, від якого у людини, яка мислить, печія. Але я щиро вірила в успіх театру, інакше не могла б бути переконливою і безкомпромісною в формуванні інформаційного поля навколо "Мізантропів".
Мої колишні напрацьовані контакти в сфері шоу-бізнесу були в основному безкорисними для театру, тому я поступово і дуже вибірково почала налагоджувати нові зв'язки, звертаючись до тих інтелектуальних цінностей і нішевих онлайн-видань і ресурсів, чия читацька аудиторія говорить і думає з нами однією мовою. До речі, онлайн-журнал tochka.net був одним з найперших, хто висвітлював усі наші кроки і є мало не рекордсменом за кількістю публікацій спецматеріалів про театр! Простіше кажучи, я виконувала роль стратега-медіума і шукала однодумців у середовищі критиків, журналістів. Я завжди буду вдячна тим, хто нас почув і підтримав, – кожна така особистість допомогла "зазвучати" театру в повний голос. І сьогодні тема театру більше не табу, а навпаки, одна з найбільш "хайпових"!
Не всі готові до цинічного викриття і препарування ханжества!
Другою проблемою було сформувати чітке уявлення про нашу цільову аудиторію. Адже, щоб до театру приходив "твій" глядач, потрібно його правильно інформувати, направити і підготувати. І тому саме наша команда першою почала ініціювати публікації спеціальних тематичних статей, проектів, рецензій у ЗМІ і проводити ексклюзивні лекції про тих письменників, твори або жанри, до яких зверталися: Чехов, Набоков, Жаррі... І щоразу ми знаходили кращих театрознавців, літературознавців, критиків, які занурювали в контекст і давали можливість "зчитувати" додаткові смисли і контексти і "освідчувати" всіх нас.
- Будемо відвертими, "Мізантроп" уміє по-справжньому дивувати публіку нестандартним підходом і орієнтований на глядача, який мислить, отже, критиків діяльності театру достатньо. Як часто ви з цим зіштовхуєтеся і як реагуєте?
Цілком спокійно і адекватно. Мистецтво не повинно подобатися всім без винятку, і ми поважаємо кожну думку. З вистав, трапляється, деякі глядачі йдуть, не досидівши до кінця, потім іноді пишуть гнівні коментарі та висловлюють свою незгоду, обурення. Але така критика не може перешкодити команді робити те, що вона вважає правильним і потрібним. Адже це основний привілей незалежного театру. І, як влучно сказав Ілля Мощіцкій в одному зі своїх інтерв'ю:
Ми ніколи не думаємо про публіку, створюючи спектакль. Я вважаю, це було б злочином відносно і себе, і цієї самої публіки. Думати про споживача можна, створюючи шоколадний батончик, спортивне взуття або крісло-гойдалку, але ні в якому разі не театр.
- За час існування "Мізантропа" чи з'явилися у театру шанувальники? Чи помічаєте серед гостей вистав одні й ті ж обличчя?
Безумовно! І радує, що їх число зростає в геометричній прогресії. Театр уже давно збирає аншлаги і все частіше може похвалитися солд-аутами. Є у нас постійні віддані глядачі, які ходять на всі вистави "Мізантропа" по кілька разів. До слова, на нещодавній виставі "Приглашение на казнь", яка пройшла в Малій Опері, цілеспрямовано зібралася така обрана рафінована публіка: сучасна, стильна, інтелектуальна, відкрита молодь, – про яку можна мріяти будь-якому театру! Вони немов стали повноцінним членом трупи, – таким очевидним було єднання акторів і глядачів під час і після вистави. Тому абсолютно точно можна сказати: у нашого театру є СВІЙ глядач, і вони ростуть разом, взаємодіють.
- Який спектакль театру "Мізантроп" на сьогодні отримав найбільший відгук глядачів?
Кожен новий спектакль театру "Мізантроп" кардинально відрізняється від попереднього, тому і глядацький відгук завжди складно порівнювати. Наприклад, перший спектакль "Три сестры" майже став візитівкою театру і вважається найбільш комерційно успішним. Він незмінно збирає повні зали. Естетська постановка "Приглашение на казнь" знаходить відгук у більш вузьких колах інтелігентної та інтелектуальної аудиторії. А ось найбільш резонансним у суспільстві став, мабуть, спектакль "Король Убю", де дуже точно поєднуються брутальність, виклик, провокація – це одночасно і перебільшена пародія, і дзеркало, в якому відбивається без цензури і перекручувань навколишня дійсність. Не всі готові до цинічного викриття і препарування ханжества! Єдине, що об'єднує всі вистави в репертуарі, – це візуальна та естетична довершеність у кожній деталі. Це вже стало певною "фішкою" театру. Кожна нова робота ламає інерцію глядацьких очікувань, і з кожним новим спектаклем творці стають все більш безкомпромісними в намацуванні больових точок.
Наприклад, зараз ми командою готуємо унікальний проект у незвичному для України жанрі site-специфік. Вистава "Слепота" пройде в повній темряві, що дозволить "глядачеві" пережити унікальний досвід і "зіграти" твір разом з акторами на сцені власної уяви. Мені здається, цей проект точно викличе бурю емоцій і почуттів. Чекаємо прем'єри в кінці квітня.
- Вашому синові Іллі вже 2 роки, помічаєте за ним творчі прояви? На що звертаєте особливу увагу у вихованні?
І, до речі, він ровесник театру "Мізантроп" – його народження співпало з прем'єрою танц-драми "Три сестры"! Можливо, тому наші близькі друзі жартують, що у нашого сина немає шансів обрати не творчу професію. Він постійно чує музику, і, звичайно, його здібності у цій сфері вже очевидні. Він дуже артистичний, йому подобається увага публіки і її заохочення. У нього чудове почуття ритму, музичний смак, він постійно танцює, співає пісень, на льоту запам'ятовуючи і повторюючи слова! До того ж у 2 роки і 4 місяці у нього вже є регулярні заняття з сольфеджіо та музичної літератури. У нотному зошиті Ілля старанно малює "кружечки і палички" (тобто ноти) і отримує домашнє завдання і оцінки за класну роботу від дідуся-педагога.
Я вчуся не бути перфекціоністкою і приймати себе в ролі мами з усіма недосконалостями.
Другий наш дідусь чемпіон з "розважальної програми", і ось тут проявляється весь креатив Іллі. Бабусі: одна – філолог, друга – актриса, займаються з Іллею постановкою мови, так що Ілля вже в ігровій формі отримує безцінну базу знань. Ми з чоловіком теж намагаємося не відставати і максимально спілкуватися, будувати діалог з сином! Для мене найголовніше у вихованні – це дати дитині максимальну наповненість любов'ю і увагою, закласти цим основи основ. Тут ключове – це його правильне оточення. Важливо допомогти йому сформувати головні цінності вже зараз і показувати все виключно власним прикладом, без тиску. Тому що діти наслідують нас в усьому і виховувати їх марно. А ось завдання батька – виробити у сина почуття авторитету, дати йому зрозуміти, хто ватажок зграї.
- В інтерв'ю нашому виданню, яке вийшло півтора роки тому, ви сказали: "Я вимоглива, тому не до кінця почуваюся гармонійно в ролі мами". Чи змінилася ситуація зараз?
Я б сказала, що я вчуся не бути перфекціоністкою і приймати себе в ролі мами з усіма недосконалостями. Просто дитина – це збільшувальне скло, яке безжально виявляє всі твої комплекси, недоліки і вразливі місця. Тому необхідно докласти зусиль, щоб пройти через цей "травматичний" досвід на самому початку спільного шляху, зробити висновки, перескласти себе заново і... розслабитися!)
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Тепер я напевно знаю, що батьківство – це стокгольмський синдром у чистому вигляді, але вже зараз я отримую справжнє задоволення бути заручником власної дитини. Діти – це найскладніший challenge з усіх можливих, і це факт! Тут доречно згадати слова одного письменника:
Ви говорите: діти мене втомлюють. Ви маєте рацію. Ви пояснюєте: треба опускатися до їхніх понять. Опускатись, нахилятися, згинатися, стискатися. Помиляєтеся. Не від того ми втомлюємося, а від того, що треба підніматися до їхніх почуттів. Підніматися, ставати навшпиньки, тягнутися. Щоб не образити.
Син кинув мені найскладніший виклик у моїй Долі: навчитися стояти на власних ногах, робити нові кроки поруч з ним і дивитися на світ широко відкритими очима!
- У минулому році ви зробили тату зі словами з поеми Тараса Шевченка "Катерина". Не плануєте набити слова з творів українських поетів-сучасників, наприклад, Ліни Костенко чи Сергія Жадана?
Я одночасно в захваті і подиві, що всі сприйняли це всерйоз! Насправді це був проект "Літтату" від українського інтернет-журналу Platforma, який запропонував художникам обіграти в класичному тату-стилі тему української літератури. Було створено десяток таких перебивачок з цитатами з української класики. Ідея ж проста і геніальна: з'єднати поезію з естетикою тату і показати, як це модно і актуально звучить і виглядає сьогодні. І ось одну таку картинку я із задоволенням приміряла на себе під час візиту на Книжковий арсенал. Зробила фото і опублікувала в мережі... До сих пір у мене запитують, як я зважилася зробити таке татуювання. Так часто, що я почала думати про реальне татуювання.
- Анно, судячи з усього, вам легко даються зміни у сфері діяльності і не тільки. Який ваш девіз у житті?
Іронія в тому, що я панічно боюся будь-яких змін. І завжди через сумніви і страх приймаю рішення змінити звичну перевірену траєкторію. Невідомість лякає. Але фокус у тому, що саме те, що вас найбільше лякає – натякає на те, де вам необхідно ризикнути. Саме там ви себе удосконалите і зробите відкриття. Останнім часом мені подобається думка: "Якщо вам здається, що ви досягли своєї межі, – спробуйте трохи підняти планку". І, нарешті, все, що мені підносить життя, будь-який досвід я намагаюся приймати з вдячністю.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Всі найяскравіші та найцікавіші новини дивись на головній сторінці жіночого онлайн–ресурсу tochka.net.