Голубчики мої!...
Як можуть бути зв'язані між собою історія Федора Достоєвського "Злочин і покарання" про студента Раскольнікова, що придумав свою теорійку і згодне їй же стукнув топірцем стару–процентщицу і декілька осередків соціалістичного суспільства, що активно розлучаються у радянському суді, придумані драматургом Олександром Володіним у п'єсі "З коханими не розлучайтеся". Та й ще увесь цей божевільний мікс проходить під справжнісінький хор, виконуючий пісні радянських часів - "Ландыши", "Вдыхая розы аромат…", "Стою на полустаночке", "Вологда", "Хороши весной в саду цветочки…", "Сиреневый туман…", "Ромашки спрятались". Або все ж таки у цьому є сенс? Адже і там, і там розломлені особи, зкорчені долі, суцільні сьогохвилинні сни і фантазії, але як при прояві фотоплівки поступово виникає щось нове, цілісне, те, що залишається на століття. Адже наше життя не більше ніж мить і що на тлі цього всі біди, що мучать героїв, означають... Як немислимі з'єднання різних сюжетів в цьому спектаклі, так і неоднозначний сам тон дійства. Тут мудрість поєднується з приголомшливою наївністю, а забавне перетікає в сумне. До речі, саме цей спектакль у 2007 році отримав премію "Київська пектораль" в двох номінаціях - "Краща музична концепція" і "Краща чоловіча роль другого плану".
Коментарі