Де живуть звірі дикого Півдня?
1963 року Моріс Сендак написав одну з великих книг для дітей, і, що ще важливіше, про дітей. У книзі головний герой, восьмирічний Макс, ображає свою матір, за що залишається покараним у своїй кімнаті без вечері. Далі кімната перетворюється на ліс, пройшовши який, Макс приходить до моря, яке у свою чергу він перепливає на човні. Мета цієї подорожі - острів, де живуть дикі чудовиська, що мають гострі зуби й гострі кігті, гриви й пір'я.
Спочатку вони лякають дитину своїм виглядом і поведінкою - нічого дивного, чудовиська разів у п'ять більші за Макса, та ще й гарчать. Проявивши кмітливість, Макс починає поводитися відповідно, що змушує чудовиськ змиритися й визнати Макса своїм королем. Так дитина перемогла чудовиськ, разом з ними стала вити на місяць і гратися в темному лісі. Але незабаром Максу набридло в компанії нових друзів, і через море й ліс він повернувся до своєї кімнати, де на столі на нього чекала гаряча вечеря.
Схожа фабула лягла в основу сюжету фільму "Звірі дикого Півдня". Дитинство - одна з найцікавіших тем для дорослих. Справді, один із найстрашніших періодів життя.
Фільм не про прекрасне життя, коли дерева вищі, світло яскравіше, люди добріші, ні. Швидше про момент, коли хочеться розірвати це коло, здійснити якийсь умовний або реальний ритуал ініціації і стати дорослим. Для чого? Щоб Світ трішки змінився. Щоб до тебе почали ставитися інакше, не боятися зробити щось погане, адже можна своєю поганою поведінкою викликати супер-шторм, який у свою чергу пробудить від сну доісторичних чудовиськ.
Як страшно в дитинстві, коли дитина змушена жити в чужому світі, де чужі правила, у усі від тебе чогось чекають. Фільм про дорослішання. Про ту пору, коли дитина вже багато розуміє, в неї з'являється відповідальність, і не можна це просто скидати з рахунків. Вихід один - бути хоробрим і мужнім, подружитися з усіма чудовиськами і прийняти Світ навколо себе таким, яким він є. Тільки тоді можна відчути себе частиною великого Світу й іти далі, куди - невідомо, але точно далі й далі.
________________________________________________________________________________
Вихід собі справжньому. "Яма" Світлани Іллінської
Ласкаво просимо до будинку розпусти. Направо підеш - любов знайдеш, наліво підеш - любов знайдеш, прямо підеш - теж любов знайдеш. У неї різні імена - Тамара, Маня, Любов, зрештою, але ціна в усіх одна. Саме такий багатоликий портрет любові за три карбованці режисер Світлана Іллінська написала фільмом "Яма", в основу сценарію якого лягла повість російського класика Олександра Купріна.
Знята в дев'яностому році минулого століття, картина нагадує театральну постановку. Від відчуття обмеженості бюджету нікуди не дітися, але харизматично зіграні персонажі та жваві діалоги змушують забути про це з перших хвилин. Фарс та іронія вчуваються в кожному кадрі. Розважальний заклад у чистому вигляді. Тут не просто вгамовують сексуальний голод. Це місце, де люди знаходять вихід собі справжньому. Тут немає місця сорому - купуючи іншу людину, перестаєш боятися, що вона тебе кине. Солодке плацебо від самотності.
Що цікаво, у фільмі відчувається своєрідний феміністський посил. Жінка-режисер у кожному відвідувачі знаходить щось жалюгідне. Входячи, вони, нехай не відразу, але стають хлопчиками з іграшками. І іграшки починають грати ними. Хтось твердить про революцію й агітує вступати у свої ряди. Хтось насолоджується минулою славою. Хтось готовий рятувати нещасних. Але зрештою найбільше вони хочуть того, за що вже заплатили.
Навколо всього цього і крутяться жорна розповіді. Дівочі історії, кожна у своєму жанрі. Історія Тамари - огенріївська "Джейн Ейр" - про мужню й розумну маніпуляторку. Історія Люби - простенький провінційний "Пігмаліон". Деякі дівчата змирилися зі своєю долею, деякі шукають вихід, навіть якщо він у зашморгу.
Як і першоджерело, фільм видається рваним, але окремі сцени проглядаються на одному диханні. Чудові радянські актори Тетяна Догілєва, Євген Євстигнєєв, Олег Меньшиков, Олексій Горбунов, Олександр Філіпченко створюють прекрасні живі образи. Це не допомагає у створенні спільного стрижня. Сюжет сам по собі не захоплює. Але його подача заворожує. Звичайно, герої (особливо чоловіки) гротескні, але ця гротескність не викликає відторгнення. Унікальні риси персонажів хочеться роздивитися ближче, й саме тому ви дуже непогано проведете час у "Ямі".
________________________________________________________________________________
Навіщо національному кінематографу глядач: "Тойхтопройшовкрізьвогонь" на ОМКФ
Національний кінематограф - наш, український, не працює як система. Це система, нездатна функціонувати, безліч елементів якої не взаємодіють разом. Слід розуміти, що система - глобальна. Це державна підтримка, інститути, кваліфіковані кадри, продюсери і глядач (багато чого ще). Міжнародний досвід підказує, що річ не у грошах, деякі ланки системи можуть бути взаємно замінювані, або зовсім виключені, можна, наприклад, заручитися державною підтримкою, або відмовитися від неї повністю, можна знімати хороше кіно з мінімальним бюджетом, не запрошувати відомих акторів, а кликати аматорів. Є досить важливий елемент, який для кінематографу надважливий - зв'язок із глядачем. Суспільство і його проблеми. Якщо кінематограф втрачає інтерес до свого глядача, те ж відбувається і з глядачем.
Здається, український кінематограф, який намагається бути або стати масовим, забув про свого глядача. У глядача ж є свої власні бажання, проблеми, питання зрештою, які непогано було б показати або хоча б не залишати без уваги.
Так трапляється, що спроби виходу українського кіно у "великий розважальний сектор" часто залишаються без належної уваги. Національне кіно нульових - дивовижна річ. Жанрові експерименти ("Штольня" 2006 рік), авторське кіно (Кіра Муратова), участь і перемоги на престижних кінофестивалях, нові імена (Сергій Лозниця). При цьому внутрішній ринок не сформований, немає прокатників, які могли б і хотіли б зайнятися українськими фільмами, немає продюсерів, готових вкладати гроші в кіно. І все ж іноді трапляються гучні заяви.
"Тойхтопройшовкрізьвогонь" (Михайла Іллєнка, 2012 рік) - один із таких фільмів. Гучний (знятий за підтримки Міністерства культури України), широкий національний прокат, представлений на міжнародних кіноринках. Історія про Другу світову. Де головний герой Іван Додока протягом фільму проходить усе, що буває на війні. Послідовно від льотчика-героя до обвинувачення в державній зраді й утримання в таборі для злочинців, і далі до свободи десь у Канаді в племені місцевих індіанців.
"Тойхтопройшовкрізьвогонь" - спроба зробити розважальне кіно. Тільки для цієї перемоги необхідно, щоб національний блокбастер у національному прокаті кілька тижнів протримався на першому місці за зборами, тоді можна буде говорити про успіх. Доти національному кінематографу треба знову і знову проходити цей складний шлях від задумки до екрану, не випускаючи при цьому з виду глядача.
Ще однією важливою умовою роботи повноцінної системи є рівне навантаження на її елементи. Глядач не може й не повинен витягувати національне кіно тільки тому, що кіно - наше, а фільм, у свою чергу, може бути універсальним, а не сфокусованим тільки на певного глядача і країну. У випадку, коли аудиторія почне довіряти українському кінематографу, а кіноіндустрія не забуватиме, що в людей цієї країни є якісь потреби, можна буде говорити про народження українського кіноринку.
________________________________________________________________________________
Мартін Блені. "Я знаю про вас більше, ніж ви самі про себе знаєте"
Ранок Школи кінокритиків 16 липня вдався на усі сто не без допомоги відомого британсько-німецького журналіста й оглядача журналу "Screen" Мартіна Блені.
Мартін ось вже 24 роки як проживає у Німеччині, відколи закінчив свою освіту, протягом якої вивчав німецьку та російську мови. За його словами - знайти своє покликання у журналістиці стало повною несподіванкою, хоча зацікавлення у кінематографі, особливо іноземному, було присутнє завжди.
Досліджуючи перетин літератури й кіно, Мартіну вдалося виграти грант на реалізацію його практичних результатів, тематику яких було змінено у строки самого гранту (3 роки) на виокремлення зв'язків між індустрією кіно і телебачення.
Впродовж навчання за грандом у аспірантурі, часу вистачало і на редагування університетської газети, і співучасть в організації фестивалю кіно й кіноклубу.
Захистивши дисертацію на тему "Німецьке кіно і телебачення", Мартін за сприяння свого наукового керівника вирушив на Берлінаре в надії на підробіток у якості перекладача. Пропрацювати вдалося цілих 4 тижні, що подарувало грандіозний досвід і віру у власні можливості, розширивши географію потенційних поїздок до Канн та Венеції.
Стосовно методології роботи журналіста на тогочасному Берлінаре (1988 рі), Мартін не без посмішки згадав про відсутність Інтернету і дедлайн у 2 години, що передбачало у разі незнання якихось деталей - дорогу до бібліотеки й телефонні розмови з потрібними людьми.
У 1989 році тколега по Берлінаре запросив Мартіна попрацювати на Мюнхенському кінофестивалі. Допомагаючи з каталогом Берлінаре, паралельно відбулася поїздка у Мюнхен, де герою стало зрозуміло, що робота у якості просто перекладача - не його мрія. Як виявилося, мрією було не перекладати чиїсь промови, а скласти і виголошувати свої.
Тому, не втрачаючи часу, Мартін вирішив відправити своє резюме у лондонський офіс Screen на посаду кореспондента в Німеччині, Швейцарії й Австрії. З відповіддю не забарилися і відразу запитали чи згоден містер Блені відвідати Канни за 2 тижні. Відповідь була позитивна і саме тому вже протягом 12 років Мартін Блені - оглядач даного журналу.
Серед найвпливовіших видань про кіноіндустрію наш лектор назвав Writing (LA) та Hollywood Reporter (CA), а у країнах СНГ - журнал "Кинобизнесс".
На завершення пролунало кілька справді суттєвих порад для кінокритиків-початківців:
- починати власну кар'єру не з маститих фестивалів, а дещо менших, де конкуренція не така значна і є доступ до потрібних людей та кінопродуктів;
- володіти інформацією щодо інтерв'юєра, але не на рівні "я знаю про вас більше, ніж ви самі про себе знаєте";
- тримати дистанцію, адже не завжди й у всіх виходить однаково хороше кіно, а написати про це доведеться, що може зіпсувати стосунки.
- Все свежие новости фестиваля, рецензии, фоторепортажи с красной дорожки и многое другое читайте в нашей спецтеме Одесский кинофестиваль 2012.
Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!
Коментарі