Велика перемога в малому просторі: чому варто дивитися фільм "Таксі"

"Обійти всі заборони в ім'я кіно" - здається, саме таку мету поставив собі іранський режисер Джафар Панахі. Будучи культовою фігурою європейського кінематографу ще до знаменитого арешту владою в 2010-му році, тепер режисер, і дисидент за сумісництвом, став справжнім героєм у фестивальних колах. Політв'язень-кінематографіст примудрився зняти і передати на крупний кіноогляд вже третій свій фільм, перебуваючи під домашнім арештом із забороною знімати кіно в найближчі 20 років.

ЧИТАЙ ТАКОЖ:

Стів Возняк схвалює: Майкл Фассбендер в ролі Стіва Джобса вразив співзасновника Apple

Нова картина Панахі здасться вам випадковим записом з відеореєстратора таксиста. Перші десять хвилин ми бачимо лише двох пасажирів у салоні авто. Немолода вчителька і хлопець сперечаються про доцільність смертної кари для дрібних злочинців. Не втручаючись у розмову, водій дасть про себе знати тільки коли камера на панелі приладів зробить поворот в його бік. За кермом сам Панахі, який на один день став водієм таксі.

За рахунок нових клієнтів та їх історій режисер створює справжнє багатожанрове видовище - від політичних суперечок в діалозі вчительки і робітника, до сімейних трагедій, коли в машину потрапляє поранений в автокатастрофі чоловік з дружиною, і по дорозі в госпіталь встигає записати заповіт. Комедію абсурду з двома надто забобонними дамами гармонійно змінює кримінальна історія розказана з вуст друга Панахі, який не побажав здати злодіїв, яких він впізнав в обличчя, адже тих відправлять прямо на шибеницю.

За надто справжніми і природними репліками його пасажирів ховається майстерно прописаний сценарій самого Панахі. Неначе словами пана Джафара говорить його екранна племінниця, коли розповідає дядьку по дорозі зі школи про домашнє завдання зняти фільм. Дівчинка озвучує цензурні рекомендації для іранського кіно від свого вчителя, і режисер, нібито, сам пропонує глядачеві дізнатися всю глибина лицемірства та абсурду: герой не повинен носити перське ім'я, тільки мусульманське, бажано на честь одного з пророків, героїня повинна носити хустку, ніякого насильства, обов'язковий хепі-енд, уникати чорнухи ... "Дядько, а що таке чорнуха?" - запитує дівчинка. Режисер майже терпить крах, намагаючись це пояснити: "це начебто як у житті, але щоб усі обов'язково закінчилося благополучно".

Панахі боровся за право існування нової іранської кіно-хвилі, будучи, для початку, лише в метафоричній клітці, щоб з часом потрапити у справжнє ув'язнення. Хочеться вірити в те, що теперішній домашній арешт абсолютно не змінює ходу думок пана Джафара. Жорстка цензура, здається, не зуміла загнати цього режисера в рамки нав'язаних правил. Спершу були чотири стіни квартири режисера у фільмі з яскравою назвою "Це не фільм", потім "Закрита завіса", де в напівтемряві вілли режисера історію розіграли чоловік, жінка і собака.

Тепер дія "Таксі" розгортається виключно в салоні машини на вулицях Тегерана. Формально, Панахі правил не порушував, адже продовжує бути під домашнім арештом (водити машину в межах Тегерана йому дозволено) і підкреслено не знімати кіно - те, що відбувається в таксі, фіксують два відеореєстратора, іноді - пасажири таксі на свої мобільні девайси. Вочевидь, Панахі голосно іронізує, але на ділі - показує неймовірну умілість і пластичність в питанні створення кінематографічної дійсності, експериментуючи з наративними структурами, фактично, із зав'язаним руками

Отримавши на Берлінському кінофестивалі одразу дві нагороди (Золотий ведмідь і приз ФІПРЕССІ), картина встигла побувати на десятці інших кінооглядів, в тому числі, на Одеському кінофестивалі. Тим часом Панахі мріє аби фільм показали в Ірані, і вже звернувся до влади з офіційним проханням.

Український прокат, хоч і обмежений, вже почався. Особливо актуально оцінити такий фільм у світлі печальної спорідненості України та Ірану в питанні ув'язнених режисерів. Джафар Панахі, рівно як і Олег Сенцов - блискучий приклад того, яким непохитним може бути художник під тиском тотального режиму.