Анна Завальська – відома українська артистка, і багато хто знає її як учасницю гурту Алібі. Але сьогодні левову частку діяльності Анни займає не музика, а театр "Мізантроп". Чому артистці виявилося некомфортно в українському шоу-бізнесі і як вона почувається в ролі "сірого кардинала" – читай в ексклюзивному інтерв'ю Анни Завальської для читачівtochka.net.
Анно, всі звикли асоціювати вас якщо не з гуртом Алібі, то, як мінімум, зі співом. Чи існує зараз в українському шоу-бізнесі співачка Анна Завальська, чи програма "FromHollywood With Love" стала своєрідною крапкою в музичній кар'єрі?
На жаль, нам ніяк не позбутися ярликів, які люди охоче вішають один на одного. Це цілком нормально, всім потрібна ідентифікація. Те, що більшу частину свого життя я присвятила сцені, звичайно, визначає мене як співачку, але для мене це не єдиний спосіб професійного самовираження. Спів – це лише один з можливих інструментів. Навіть в рамках моєї музичної кар'єри я проходила кілька різних етапів: від фольклорного колективу Струмочок та першого в історії українського шоу-бізнесу поп-квартету Капуччино до успішного дуету Алібі та мого сольного проекту. Я спробувала всі можливі формати і себе в них, і моє особисте становлення відбувалося завдяки кожній із цих сходинок. Суть у тому, що творча людина не може бути константою. У якийсь момент я зрозуміла, що колишні свої віхи я переросла, а ось нові слова, з якими хочу звертатися до слухача, – ще не підібрала. Мій улюблений письменник Лоуренс Даррел точно висловив цей стан:
...Я припинив писати – якось у мене перестало виходити поєднувати ілюзії – без них-то мистецтва не буває – і правду життя: так, щоб не зяяли діри.
Програма "Из Голливуда с любовью" для мене була свого роду вінцем усього, до чого я прагнула в творчості: в ній поєдналися моя любов до ретрофільмів, джазу і бажання розповідати глядачеві змістовні історії. Це абсолютно моя стихія, я в ній максимально органічна.
Але, на жаль, оскільки творчість, на відміну від халтури, вимагає витрат та підготовки без гарантії віддачі (я працюю без продюсерських вкладень і підтримки), і в силу ряду інших причин, ми граємо її лише кілька разів на рік. Тому зараз мені необхідно призупинитися і подумати, що ж далі. Крапка це чи ні – покаже час. Але я перебуваю в перманентному пошуку тих важливих сенсів і слів, які повинна вимовити зі сцени. Ілюзій щодо колишньої популярності я не маю: я цілком готова до того, що буду створювати або співати щось дуже адресне, нішеве, особисте... щось, що не вписуватиметься у формати і очікування.
Ви не надто афішуєте особисте життя. Розкажіть, як знайомство з чоловіком і народження сина вплинули на вашу творчість?
Не афішую, але і не приховую його. Точніше, ніколи не намагалася стимулювати глядацький інтерес інтимними подробицями з особистого життя і дотримуюся цього донині. А щодо впливу, то кожна наша зустріч так чи інакше нас змінює. Але я переконана, що є ключові і доленосні зустрічі. До слова, зустріч з Дімою мені такою не здалася спочатку, але, оглядаючись назад, я розумію, що моє життя ділиться на "до" і "після" нашого знайомства. Якщо хочете, можете обізвати це "кармічним зв'язком". По-перше, саме Діма дав мені вектор у пошуку себе справжньої, і цей шлях не був безболісним. Нас зблизила саме спільна творчість, спільні пісні і проекти, багато з яких були і для групи Алібі.
Моє професійне і особистісне дорослішання поряд із Дімою зазнало значних метаморфоз, і зараз ми обидва прийшли до всього, що нас об'єднує. Звичайно, мені дуже подобається, коли мною милуються і ставлять на п'єдестал, але в нашому з Дімою випадку іноді потрібно мінятися ролями – це допомагає рости, зберігати тверезість у сприйнятті реальності і періодично переоцінювати власні цінності. Як вплинуло на мою творчість народження сина? Напевно, на це запитання я ще не готова відповісти.
Я абсолютно не знаю, що чекає мене завтра, і, як я вже зазначала, для творчої особистості не може бути чогось постійного і стабільного. Але, мабуть, левову частку моєї сьогоднішньої діяльності займає не музика, а театр "Мізантроп". Цікаво, що раніше мені доводилося бути в центрі уваги на сцені, а тут вперше я опинилася з іншого її боку. Але при цьому усвідомлено залишилася у творчій сфері, аби брати участь у важливих культурних процесах країни та робити свій внесок у їхній розвиток.
Я боєць невидимого фронту або, якщо хочете, "сірий кардинал".
Мені здається, що сьогодні театр став тим, чим він повинен бути: мистецтвом, яке відгукується на виклики і питання сучасного життя, він став по-справжньому важливим соціальним явищем. Ось шоу-бізнес для мене в певний момент виявився занадто тісним, примітивним, передбачуваним і безглуздим. Я не відчуваю там щирості і свободи особисто для себе. Тому той сучасний театр, який майстерно руйнує шаблони і стереотипи, мене надихає безкомпромісністю відносно творчості, своєю правдою і дає мені стимул шукати себе за межами звичного без будь-якких страхування і авансів.
На презентації театру "Мізантроп" був названий основний склад команди: режисер Ілля Мощіцкій, композитор Дмитро Саратський і балетмейстер Микола Бойченко. Яка роль у діяльності театру Анни Завальської?
Я боєць невидимого фронту або, якщо хочете, "сірий кардинал". Діапазон моєї діяльності для театру великий: від створення прес-релізів (оскільки я звикла і люблю працювати з текстами і смислами) до зовнішніх комунікацій і pr-стратегій. Бути своєрідним рупором театру – це велика відповідальність і виклик самій собі. Це вимагає повного занурення у процес з самого початку шляху. Мені пощастило, що моя репутація і кредит довіри, сформовані за роки роботи в шоу-бізнесі, дозволили мені бути почутою представниками ЗМІ в найкоротші терміни, і механізм поступово запрцював.
Майбутнє ніколи не настане, якщо напихати аудиторію поп-корном, від якого у людини, яка мислить, печія.
Мою роль і посаду в команді складно визначити – тут може бути маса варіацій: від "театральний менеджер", "креативщик", "керівник Misanthrope PR" до "член сопродюсерської команди театру Мізантроп"... це абсолютно не важливо! Важливіша спільна справа, якою ми горимо всією командою.
Незважаючи на те, що театр був анонсований як незалежний, який не женеться за комерційною складовою, чи є він зараз прибутковим?
Театр – це така сфера діяльності, де все відбувається всупереч здоровому глузду. Зате на чистому ентузіазмі. Театр в ідеалі повинен себе окупати, і ми, ясна річ, цього прагнемо, але очевидно, що це не може бути стабільним бізнесом. "Мізантроп" продовжує вкладати весь свій фінансовий ресурс у власний розвиток, що іноді нагадує місіонерство. З огляду на всі інвестиції з моменту створення театру, команді на сьогоднішній день вдалося вийти в нуль, і це прекрасний результат.
З якими труднощами і проблемами ви зіштовхнулися в процесі розвитку театру? Назвіть основні.
Тут я буду розмірковувати "зі своєї дзвіниці".
Все починалося з того, що я просто допомагала команді донести до широкої аудиторії за допомогою ЗМІ інформацію про театр "Мізантроп". Не всі реагували відразу позитивно, аргументуючи тим, що тема театру не рейтингова і занадто складна для середньостатистичного глядача/читача, а значить – не медійна. Тобто першим викликом і завданням (не проблемою) особисто для мене було "достукатися" і пояснити, що в нашій країні необхідно хоч зрідка говорити (кожному на своїй території) про високе і важливе навіть на шкоду рейтингам, але зате на користь майбутнього, яке ніколи не настане, якщо напихати аудиторію попкорном, від якого у людини, яка мислить, печія. Але я щиро вірила в успіх театру, інакше не могла б бути переконливою і безкомпромісною в формуванні інформаційного поля навколо "Мізантропів".
Мої колишні напрацьовані контакти в сфері шоу-бізнесу були в основному безкорисними для театру, тому я поступово і дуже вибірково почала налагоджувати нові зв'язки, звертаючись до тих інтелектуальних цінностей і нішевих онлайн-видань і ресурсів, чия читацька аудиторія говорить і думає з нами однією мовою. До речі, онлайн-журнал tochka.net був одним з найперших, хто висвітлював усі наші кроки і є мало не рекордсменом за кількістю публікацій спецматеріалів про театр! Простіше кажучи, я виконувала роль стратега-медіума і шукала однодумців у середовищі критиків, журналістів. Я завжди буду вдячна тим, хто нас почув і підтримав, – кожна така особистість допомогла "зазвучати" театру в повний голос. І сьогодні тема театру більше не табу, а навпаки, одна з найбільш "хайпових"!
Не всі готові до цинічного викриття і препарування ханжества!
Другою проблемою було сформувати чітке уявлення про нашу цільову аудиторію. Адже, щоб до театру приходив "твій" глядач, потрібно його правильно інформувати, направити і підготувати. І тому саме наша команда першою почала ініціювати публікації спеціальних тематичних статей, проектів, рецензій у ЗМІ і проводити ексклюзивні лекції про тих письменників, твори або жанри, до яких зверталися: Чехов, Набоков, Жаррі... І щоразу ми знаходили кращих театрознавців, літературознавців, критиків, які занурювали в контекст і давали можливість "зчитувати" додаткові смисли і контексти і "освідчувати" всіх нас.
Будемо відвертими, "Мізантроп" уміє по-справжньому дивувати публіку нестандартним підходом і орієнтований на глядача, який мислить, отже, критиків діяльності театру достатньо. Як часто ви з цим зіштовхуєтеся і як реагуєте?
Цілком спокійно і адекватно. Мистецтво не повинно подобатися всім без винятку, і ми поважаємо кожну думку. З вистав, трапляється, деякі глядачі йдуть, не досидівши до кінця, потім іноді пишуть гнівні коментарі та висловлюють свою незгоду, обурення. Але така критика не може перешкодити команді робити те, що вона вважає правильним і потрібним. Адже це основний привілей незалежного театру. І, як влучно сказав Ілля Мощіцкій в одному зі своїх інтерв'ю:
Ми ніколи не думаємо про публіку, створюючи спектакль. Я вважаю, це було б злочином відносно і себе, і цієї самої публіки. Думати про споживача можна, створюючи шоколадний батончик, спортивне взуття або крісло-гойдалку, але ні в якому разі не театр.
За час існування "Мізантропа" чи з'явилися у театру шанувальники? Чи помічаєте серед гостей вистав одні й ті ж обличчя?
Безумовно! І радує, що їх число зростає в геометричній прогресії. Театр уже давно збирає аншлаги і все частіше може похвалитися солд-аутами. Є у нас постійні віддані глядачі, які ходять на всі вистави "Мізантропа" по кілька разів. До слова, на нещодавній виставі "Приглашение на казнь", яка пройшла в Малій Опері, цілеспрямовано зібралася така обрана рафінована публіка: сучасна, стильна, інтелектуальна, відкрита молодь, – про яку можна мріяти будь-якому театру! Вони немов стали повноцінним членом трупи, – таким очевидним було єднання акторів і глядачів під час і після вистави. Тому абсолютно точно можна сказати: у нашого театру є СВІЙ глядач, і вони ростуть разом, взаємодіють.
Який спектакль театру "Мізантроп" на сьогодні отримав найбільший відгук глядачів?
Кожен новий спектакль театру "Мізантроп" кардинально відрізняється від попереднього, тому і глядацький відгук завжди складно порівнювати. Наприклад, перший спектакль "Три сестры" майже став візитівкою театру і вважається найбільш комерційно успішним. Він незмінно збирає повні зали. Естетська постановка "Приглашение на казнь" знаходить відгук у більш вузьких колах інтелігентної та інтелектуальної аудиторії. А ось найбільш резонансним у суспільстві став, мабуть, спектакль "Король Убю", де дуже точно поєднуються брутальність, виклик, провокація – це одночасно і перебільшена пародія, і дзеркало, в якому відбивається без цензури і перекручувань навколишня дійсність. Не всі готові до цинічного викриття і препарування ханжества! Єдине, що об'єднує всі вистави в репертуарі, – це візуальна та естетична довершеність у кожній деталі. Це вже стало певною "фішкою" театру. Кожна нова робота ламає інерцію глядацьких очікувань, і з кожним новим спектаклем творці стають все більш безкомпромісними в намацуванні больових точок.
Наприклад, зараз ми командою готуємо унікальний проект у незвичному для України жанрі site-специфік. Вистава "Слепота" пройде в повній темряві, що дозволить "глядачеві" пережити унікальний досвід і "зіграти" твір разом з акторами на сцені власної уяви. Мені здається, цей проект точно викличе бурю емоцій і почуттів. Чекаємо прем'єри в кінці квітня.
Вашому синові Іллі вже 2 роки, помічаєте за ним творчі прояви? На що звертаєте особливу увагу у вихованні?
І, до речі, він ровесник театру "Мізантроп" – його народження співпало з прем'єрою танц-драми "Три сестры"! Можливо, тому наші близькі друзі жартують, що у нашого сина немає шансів обрати не творчу професію. Він постійно чує музику, і, звичайно, його здібності у цій сфері вже очевидні. Він дуже артистичний, йому подобається увага публіки і її заохочення. У нього чудове почуття ритму, музичний смак, він постійно танцює, співає пісень, на льоту запам'ятовуючи і повторюючи слова! До того ж у 2 роки і 4 місяці у нього вже є регулярні заняття з сольфеджіо та музичної літератури. У нотному зошиті Ілля старанно малює "кружечки і палички" (тобто ноти) і отримує домашнє завдання і оцінки за класну роботу від дідуся-педагога.
Я вчуся не бути перфекціоністкою і приймати себе в ролі мами з усіма недосконалостями.
Другий наш дідусь чемпіон з "розважальної програми", і ось тут проявляється весь креатив Іллі. Бабусі: одна – філолог, друга – актриса, займаються з Іллею постановкою мови, так що Ілля вже в ігровій формі отримує безцінну базу знань. Ми з чоловіком теж намагаємося не відставати і максимально спілкуватися, будувати діалог з сином! Для мене найголовніше у вихованні – це дати дитині максимальну наповненість любов'ю і увагою, закласти цим основи основ. Тут ключове – це його правильне оточення. Важливо допомогти йому сформувати головні цінності вже зараз і показувати все виключно власним прикладом, без тиску. Тому що діти наслідують нас в усьому і виховувати їх марно. А ось завдання батька – виробити у сина почуття авторитету, дати йому зрозуміти, хто ватажок зграї.
В інтерв'ю нашому виданню, яке вийшло півтора роки тому, ви сказали: "Я вимоглива, тому не до кінця почуваюся гармонійно в ролі мами". Чи змінилася ситуація зараз?
Я б сказала, що я вчуся не бути перфекціоністкою і приймати себе в ролі мами з усіма недосконалостями. Просто дитина – це збільшувальне скло, яке безжально виявляє всі твої комплекси, недоліки і вразливі місця. Тому необхідно докласти зусиль, щоб пройти через цей "травматичний" досвід на самому початку спільного шляху, зробити висновки, перескласти себе заново і... розслабитися!)
Тепер я напевно знаю, що батьківство – це стокгольмський синдром у чистому вигляді, але вже зараз я отримую справжнє задоволення бути заручником власної дитини. Діти – це найскладніший challenge з усіх можливих, і це факт! Тут доречно згадати слова одного письменника:
Ви говорите: діти мене втомлюють. Ви маєте рацію. Ви пояснюєте: треба опускатися до їхніх понять. Опускатись, нахилятися, згинатися, стискатися. Помиляєтеся. Не від того ми втомлюємося, а від того, що треба підніматися до їхніх почуттів. Підніматися, ставати навшпиньки, тягнутися. Щоб не образити.
Син кинув мені найскладніший виклик у моїй Долі: навчитися стояти на власних ногах, робити нові кроки поруч з ним і дивитися на світ широко відкритими очима!
У минулому році ви зробили тату зі словами з поеми Тараса Шевченка "Катерина". Не плануєте набити слова з творів українських поетів-сучасників, наприклад, Ліни Костенко чи Сергія Жадана?
Я одночасно в захваті і подиві, що всі сприйняли це всерйоз! Насправді це був проект "Літтату" від українського інтернет-журналу Platforma, який запропонував художникам обіграти в класичному тату-стилі тему української літератури. Було створено десяток таких перебивачок з цитатами з української класики. Ідея ж проста і геніальна: з'єднати поезію з естетикою тату і показати, як це модно і актуально звучить і виглядає сьогодні. І ось одну таку картинку я із задоволенням приміряла на себе під час візиту на Книжковий арсенал. Зробила фото і опублікувала в мережі... До сих пір у мене запитують, як я зважилася зробити таке татуювання. Так часто, що я почала думати про реальне татуювання.
Анно, судячи з усього, вам легко даються зміни у сфері діяльності і не тільки. Який ваш девіз у житті?
Іронія в тому, що я панічно боюся будь-яких змін. І завжди через сумніви і страх приймаю рішення змінити звичну перевірену траєкторію. Невідомість лякає. Але фокус у тому, що саме те, що вас найбільше лякає – натякає на те, де вам необхідно ризикнути. Саме там ви себе удосконалите і зробите відкриття. Останнім часом мені подобається думка: "Якщо вам здається, що ви досягли своєї межі, – спробуйте трохи підняти планку". І, нарешті, все, що мені підносить життя, будь-який досвід я намагаюся приймати з вдячністю.
Коментарі