Ми продовжуємо розкривати немузичні закутки угорського фестивалю Sziget, що пройшов в Будапешті на початку серпня. Серед розмаїття насичених концертів, у програмі також можливо знайти локації та івенти, які вражають подекуди навіть більше за виступи світових рок-зірок. Театральні вистави, виставки, ігри та інтерактивні проєкти з різних куточків планети. І в деяких з них лише один крок відокремлює атракціон від екзистенціальної прірви, що змінить вас назавжди.
Наш проєкт про те, як виглядають очима звичайного фестивальника немузичні локації фестивалю Сігет, що мають неабияку цінність. Всі фото в матеріалі зроблені на плівку: без ретуші, фотошопу, або глянцевої краси.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
Лабіринт Ї-Цзін
Потрапити до Лабіринту Ї-Цзін не так вже й просто – по-перше, він захований у закутку біля головного театру Сігету, а по-друге – мені довелось приходити ще зранку, щоб записатись у групу на 15 годину. Повірте, для фестивалю масштабу Сігета – якщо так багато людей готові витратити півтори години свого часу на філософську гру – це вже диво.
Філософську гру? А, ну так. Ї-Цзін – це древній китайський трактат, відомий як “Книга змін”. Його головна ідея – допомогти людині зрозуміти себе, та знайти відповіді на насущні питання. Таке собі ворожіння, пропущене через театральність та хьюман дизайн. Але головне – це виснажлива пригода, яку ви запам’ятаєте надовго.
Коли нашу групу, з восьми мандрівників світом метафізики, запустили до першої кімнати, на вулиці було під 40 градусів тепла. І повірте, ця чеховська рушниця неодноразово вистрілювала протягом моєї подорожі лабіринтом.
Ми сидимо навколо столу-восьмикутника. Перед нами – триграми (набір ліній), на нас – різнокольорові капелюхи та пояси. Ми пишемо кожен у своїй книжечці питання, що нас турбує. По черзі крутимо стіл, наче рулетку, та печатками ставимо собі триграми у книжку. Нам призначають елементи: Земля, Гора, Вода, Вітер, Гром, Озеро, Небо. Мої – Гора та Вода.
Не встиг я оговтатись від цього китайського казино, як нас запустили в наступну кімнату, де спершу ми, разом із ведучою і в оточенні восьми акторів та восьми людей в центрі кімнати, заспівали набір мантр. Потім, кожен з нас підійшов до актора, що уособлював один з елементів та отримав напуття. Окей, на цьому етапі я повинен зупинитись, тому що я бачу, як вам важко зрозуміти, що відбувається. Повірте – мені теж. Але я вирішив поринути у це заради вас, тому вимушений був підігрувати.
Головне завдання елементів – це розкрити сильні та слабкі сторони людини в лабіринті. Якщо я був горою – то я мав пересуватись повільно, але впевнено. Я також був і водою, тому після завдання від Гори, я виконував квест від Води.
На кожному з етапів, лабіринт, у вигляді восьмикутника, ставав однією великою пасткою: я проривався тунелями, піднімався сходами, шукав вихід на кожному з етапів, щоб потрапити у центр.
В якийсь момент Гора взяв мене за руку та відвів до окремої маленької кімнати, сказав лягти на каремат, заплющити очі та розповісти під час сеансу імпровізованої медитації, які образи я бачу. Тут важливо ще раз нагадати, що я вирішив підігрувати моїм візаві у всьому. Я розповів про гори та річку, про овець та якесь селище. І поки я малював кольоровими олівцями все це у своїй книжці, за напівпрозорою стіною дівчина розповідала своєму актору-провіднику власні видіння.
Після того, як ми повернулись у центр Лабіринту та сіли у коло, ведуча провела з нами сеанс музичного джем-сейшену на перкусії. Кожен починав грати якийсь ритм бамбуковими паличками. І поки це все перетворювалось на какофонію, ведуча співала мантри. Але по-справжньому вразило мене те, що саме тут цикл замкнувся – до кімнати зайшла нова група людей. Це було іронічно та дуже художньо.
Час останнього етапу підійшов дуже швидко – нас знову відправили до лабіринту, який вже встигли підготувати (переставити стіни та змінити маршрути). Останнє завдання було просте – знайти вихід. Я шукав його тридцять хвилин. Тридцять. Хвилин. Пам’ятаєте про 40 градусів спеки? Я теж про це не забував із кожним новим тунелем, крізь який потрібно було пробиратись навприсядки, та з кожними сходами. В якийсь момент я побачив вихід – він же був і входом до першої кімнати, де в той час була нова група за столом-рулеткою.
– Чи це вихід? – спитав я вартового-інструктора.
– Ви бажаєте вийти?
– Ну так, звісно.
Вартовий повернув мені мої речі (кепку та бананку), і перед тим, як відчинив двері назовні, я ще раз запитав його, чи знайшов я вихід з лабіринту. Він посміхнувся і відповів, що ні – вихід був на іншому боці лабіринту. Я подивився на нього, на мою книжку, в якій було написано питання “Навіщо я тут?”, і зрозумів – я знав відповідь із самого початку. Я був тут, щоб піти.
Лабіринт Ї Цзін – крутий досвід. Якщо облишити ворожіння та псведо-філософічність: давайте чесно – суть цього стародавнього вчення неможливо донести за півтори години театрального квесту, то залишиться чудовий театралізований перформанс, в якому ти і актор і глядач. І зовсім неважливо, яке питання ти написав на початку, та чи знайшов вихід. Коли я фотографував лабіринт зверху під час моїх блукань, я згадав, що посеред складних життєвих конструкцій, іноді важливо просто розслабитись та приймати світ таким, який він є. Врешті решт – я лише Вода, що тече схилами Гори.
Death Cafe
Ну що, поговоримо про смерть?
Ми сидимо з моїм другом Антоном посеред намету, у колі з ще 7-8 дівчат та хлопців. Кураторка, посміхаючись, питає кожного по черзі про досвід знайомства зі смертю. Дівчина навпроти мене розказує про свого дідуся та починає ридати. За нею, на фоні, інструкторка з йоги проводить курс з медитації для десятків стомлених від спеки фестивальників.
Для чого Сігету потрібен гурток, присвячений смерті? Для чого я туди пішов та потягнув із собою Антона? По-перше, чому б і ні. По-друге, а чому б і ні.
Поки кожен з нас ділиться своїм досвідом, обережно розказує про смерть (для когось – реальну, для когось – як концепт), я намагаюсь обрати влучний момент для фото. Я не хочу фотографувати сльози, не хочу звуком свого Олімпусу вбити атмосферу, збити когось з ритму.
Ми говоримо про сприйняття смерті. Хлопець, ліворуч від Антона не говорить англійською, тож він звертається до кураторки угорською, після короткого діалогу, вона розповідає всім, що він тут через смерть своєї дівчини. Кураторка пояснює хлопцю та всім іншим, що цей гурток – не терапія, а дискусія. Я опускаю свій фотоапарат та дивлюсь в очі хлопцю – він спустошений. Знову діалог угорською, кураторка перекладає: “хлопець розуміє все, йому просто важливо тут побути з нами”.
Нове коло питань, але я дивлюсь тільки на хлопця. Можливо він ще вчора відривався під сценою на The Blaze, а сьогодні його накривають емоції у спробі розібратись, що саме відібрало у нього його дівчину. І так, цей гурток навряд чи веде професійна психологиня (це трохи лякає та обурює мене), в ньому комплексна тема спрощується та полегшується посмішками. Але можливо саме у такій формі, у зведенні смерті до простого явища є сенс? Можливо.
– Коли помер ховрах… – руда дівчина переймає естафету від дівчини, яка нещодавно втратила батька.
І в цьому сумбурному обговоренні, де ховрах стає на один рівень з батьком, смерть втрачає свою сутність. Сумбур знецінює смерть, робить її лиш етапом. І поки хлопець зі спустошеними очима уважно слідкує за естафетою, я перевіряю скільки кадрів залишилось на плівці. Я не вмикаю спалах, і розумію, що фотографії будуть темні. В моїй голові купа думок про смерть та про життя. Про те, що для мене смерть, як вона майже все мох життя ходить поруч, зачіпає мене.
В якийсь момент, коли ми з Антоном виходимо з намету, я розумію насправді, кожен з учасників дискусії сьогодні тут не через намагання зрозуміти смерть – а через спробу розповісти собі, що таке життя.
Музика настільки проникла у всі сфери нашого буття, що відокремити її майже неможливо. Навіть від смерті. Але найголовніше – саме за допомогою обговорення таких важких або незручних тем, ми стаємо ближчими. Хоч на пів години у наметі, посеред гедонізму музичного фестивалю.
Від давньокитайського перформансу до гурта, присвяченого смерті – в цьому і є свобода Сігету. Не в повчанні, не в яскравих образах та декораціях. Не в гучних промовах запрошених спікерів. Не в різноманітних фудкортах чи пивних берегах. Свобода Сігету – в обговоренні, в тому, як навчитись слухати не тільки музику, але й один одного.
Якщо ти пропустила першу частину фотопроекту - читай про Sziget в деталях. Частина перша.
ЧИТАЙ ТАКОЖ:
- Love Revolution: як фестиваль Sziget змінює світ
- Sziget 2019: як пройшов наймасштабніший музичний фестиваль Східної Європи
Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!
Коментарі